Після початку повномасштабного вторгнення питання того, як говорити з дітьми про війну, постало особливо гостро. Тому Музей воєнного дитинства організовує воркшопи для батьків дітей різного віку, де психологиня Інна Строгова допомагає знайти відповіді на найскладніші питання. Сьогодні авторка цих воркшопів підготувала відповіді на найбільш розповсюджені питання батьків підлітків (вік від 9 до 17 років).
Авторка: Інна Строгова, КПТ психологиня, що має понад 7 років досвіду роботи з темою стосунків батьків і дітей. Основні напрямки в роботі: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості.
Підлітки можуть дуже емоційно переживати події теперішнього, а можуть навпаки стримуватися та не хотіти ділиться тим, що з ними відбувається. Обидві реакції нормальні, це ситуація війни не є нормальною. Як би вони себе не поводили, вони дуже потребують вас, дорослого, якому можна довіритися, з яким можна поговорити про важливе та разом долати труднощі та плекати надію в серці. Важливо бачити в дітях і підлітках не жертв війни, а маленьких воїнів світла, бачити їхню жагу впоратися, їхні мудрість і стійкість, множити ці вміння. Плекаймо стійкість, любов та підтримку разом, любі батьки!
- У мене сильна тривога, важко говорити з підлітком про війну. Як допомогти собі?
Мати злість, розпач, тривогу чи інші почуття щодо подій війни – нормально. Не варто прагнути зовсім прибрати тривогу, бо це нереалістично. Стишити/нормалізувати, щоб вона не сильно заважала робити важливі речі – це в наших силах. Перший крок – усвідомити, що тривога є нормальною реакцією організму. Другий – що симптоми тривоги (прискорене серцебиття, відчуття задухи, оніміння тощо. Аби їх ідентифікувати, можна пройти опитувальник Тривоги Бека) минуть, навіть якщо вони дуже неприємні.
Думки при тривозі можуть мати нав’язливий характер, але зараз наука нам надає багато дієвих вправ, як їх опанувати (наприклад, навчитись їх помічати та записувати). Важливо помітити тривогу, нормалізувати її та зробити важливе спостереження: «Я бачу, що зараз піднялась моя тривога, паморочиться в голові та серце сильно б’ється, але це нормальна реакція організму на тему війни, я можу говорити з дитиною про важливе, навіть попри тривогу, а вона все одно мине».
Надмірна тривога може потребувати окремої уваги та діагностики у спеціаліста психічного здоров’я (психолога/психотерапевта/невролога).
- Я боюся почуттів дитини, боюся її налякати. Що робити у такому випадку?
Почуття дійсно можуть бути дуже різними та сильними: і крик, і сльози, і обурення. Важливо, що будь-які емоції згасають. Відчувати їх природньо, нормально говорити про них і просити про допомогу. Зараз особливо важливо нормалізувати та розділяти емоції.
Дитині можна сказати: «Я бачу, що ти налякана. Так, те, про що ми говоримо, – це дійсно страшно, але ти і я – ми більше, ніж цей страх. Він лише частина нас, ми з ним впораємось. Давай разом пошукаємо, що ми можемо зробити тут і зараз». Інколи нам просто треба побути зі страхом і побачити, як він минає, інколи нам дуже потрібна дія, що допоможе його подолати.
- Скільки можна давати інформації про війну?
Якщо ваша дитина має запитання, відповідайте потрохи, без довгих лекцій. Перепитуйте, чи було зрозуміло: «Чи я змогла відповісти? Що саме ти зрозуміла?» Якщо ви хочете проговорити про події війни (новини чи події, що торкнулись родину), майте план розмови та виберіть відповідний час. Заплануйте разом, коли поговорите про важливе, щоб разом впоратися із емоціями від розмови, укріплювати хороші стосунки.
- Не знаю, які підібрати слова, щоб пояснити воєнні події. Як говорити: реалістично чи недоговорювати правду?
Варто говорити фактами, наскільки це можливо, без сильного емоційного забарвлення, яке інколи, на жаль, можна побачити у деяких ЗМІ. Варто говорити з увагою до почуттів, підтримувати, пояснювати те, що ви розумієте, та завершувати думками, що дають надію жити, справлятись.
- Як говорити з підлітком, щоб у нього не розвивались фобії та депресії?
Для розвинення будь-якого розладу, чи то депресія, чи фобія, нам мало одних розмов. Є багато факторів, що впливають на формування розладу. Якщо впізнаєте симптоми якогось розладу, важливо звернутися до спеціаліста за діагностикою (важливо, щоб це був науково обгрунтований підхід, як КПТ, ACT, DBT тощо), щоб визначити, як собі чи дитині з цим зарадити.
Говоріть потрохи, перевіряйте розуміння підлітком сказаного, запитуйте, як йому/їй з цим. Важливо, щоб ваші розмови про війну завершувались дією в надії. «Чим ми можемо допомогти?»: відправити кошти, допомогти волонтерам, помолитися, підтримати добрими словами тощо.
Важливо пам’ятати, що відчувати страх, гнів, розпач у розмовах про війну – нормально. Не варто прагнути позбутися цих відчуттів, варто давати їм простір і скерувати на допоміжну дію.
- Дитина закривається та не обговорює зі мною страхи. Чим зарадити?
Так, таке може бути і це нормально. Навіть якщо ваша дитина доросла і раніше могла поділитися тим, що її турбує, зараз може бути інакше. Інколи дуже важко говорити про страхи, почуття, особливо в непростих умовах війни, що триває. Підлітки можуть надавати особливе значення таким розмовам: «Я розкажу і мені стане гірше, страхи справдяться», «Мама/тато буде сильно переживати через мене». Варто лишити за дитиною право ділитись тим, що з нею відбувається, наскільки вона може це зробити.
Аби допомогти, варто говорити про страхи як частину життя, яка є в кожного. Почати розмову можна так: «Я бачу, що тебе щось турбує, ти можеш поділитись зі мною, я теж маю хвилювання, але ми можемо справлятися з ними разом. Бо страх – це природня емоція. А думки та картинки, що його супроводжують, можна проговорити, розділити. Завжди можна отримати підтримку від близьких».
Залежно від того, який страх має дитина, може бути різна стратегія дій, але узагальнено: ми або просто живемо зі страхом та він минає, або робимо те, чого боїмося.
- Дитина має апатичний депресивний настрій, нічого не хоче, каже: «нащо щось робити, ми і так усі помремо». Як допомогти?
Найменші підозри на депресію (чи погіршення якості життя через ментальні труднощі) потребують звернення до спеціаліста. По-перше, є перевірені протоколи роботи, які можуть допомогти одужати (науково обґрунтовані підходи: КПТ, ACT, DBT тощо). По-друге, при депресії є великий ризик суїциду, який можна попередити.
Поясніть дитині, що у кожного з нас можуть з’явитися такі думки. Ми можемо їх залишити з собою та вірити їм (думати про це, підкріплювати поведінкою). Але думки – це лише продукт нашої свідомості, у нас є вибір, як дивитись на те, що відбувається. Наприклад, коли вам зле, охопила безнадія, і думки в голові додають болю, запитайте себе: «Як можна собі зарадити, як я ще можу думати про те, що відбувається? Як інші люди переживають події війни?»
- Підліток використовує лайку в розмовах про війну чи іграх. Що з цим робити?
З одного боку, лайка – це спосіб вираження сильних почуттів, і її зараз можна почути і у віршах, і в піснях, побачити в карикатурах. Здебільшого, ми можемо усвідомлювати та контролювати свою мову, але зараз такий контекст життя, багато сильних почуттів, невизначеності, і мозок може видавати ту лайку подумки чи вголос. Тож не треба сварити підлітків за лайку. Краще пояснити, як ще можна говорити про почуття та події.
Варто пояснити підліткам, що така лексика не може бути частиною комфортного спілкування у соціумі. Це як приправа, яку важливо використовувати свідомо. Ми маємо за цим слідкувати, щоб не розгойдувати механізм мовлення, але лайка може прориватись – інколи ми потребуємо місця і часу для цього.
З іншого боку, якщо лайка виникає через брак словникового запасу, через неможливість інакше сказати про почуття, така ситуація потребує допомоги та корекції.
- Іноді не знаю, як заспокоїти дитину та пояснити їй, чому ми не вдома, чому тато не з нами, коли закінчиться війна. Як бути?
Це дійсно складні розмови та питання, на які ми можемо не знати відповіді. І тут найголовніше роздивитись, що стоїть за цими питаннями: можливо – страх і тривога, можливо – розпач і біль, а можливо – усе разом. Ці питання можуть бути вимогами припинити те, що відбувається, та зменшити цю купу невизначеності, що зараз є у житті.
На жаль, є те, чого ми не знаємо і на що не впливаємо, але є те, що в наших силах. Важливо це віднайти і добре розуміти, що саме зараз ви можете зробити – як допомогти, як підтримати. Важливо висвітлити почуття, які має підліток, говорити про них, говорити про невизначеність та про надію, про мрії:
«Я бачу, як тебе тривожить те, що зараз відбувається, як багато невизначеності, якої я не можу тебе позбавити. Але я можу допомогти з нею впоратися – ми можемо дозволити невизначеності існувати (бо вона завжди є) та лишити без відповіді питання, на які немає відповіді. Але ми також можемо знайти питання, на які є відповіді зараз: «Як я можу жити зараз? Як можу допомогти собі чи іншим? Як я можу підтримати надію в серці на зустріч з татом, на гарне майбутнє разом?» Наша мудрість зростає, коли ми усвідомлюємо свої сили, коли замість супротиву обставинам знаходимо точку, куди докласти ці сили».
- Мене турбує, що діти грають у війну та наповнюються ненавистю, яку транслюють соціальні мережі й однолітки. Як навчити не наповнюватися ненавистю до агресора, не реагувати агресією на те, що відбувається?
Ігри у війну – допоміжний спосіб психіки дитини та підлітка пережити воєнні події, «перетравити» те, що відбувається. Ненависть, злість, гнів – доволі сильні та дискомфортні емоції, які є нормальною реакцією на війну. Однак це емоції, які ми маємо навчитись не лише проживати й усвідомлювати, а й регулювати. Агресія – це поведінка, яку людина може змінювати, якою може керувати. Перш за все, нормалізуємо ці емоції, далі говорімо про їхню силу та наслідки, а потім шукаємо, куди їх можна скерувати.
У цій ситуації можна сказати наступне: «Я бачу, як ти злишся, ти хочеш усе розкидувати. Тобі важко вчитися, робити справи, які ти любив раніше. В емоції злості багато енергії, та ти можеш керувати нею. Навіть якщо хочеться зациклитися (постійно лаятись на росію чи переповідати страшні історії), ти можеш обрати, куди витратити ці сили з користю. Інакше злість візьме тебе в полон і потім ти будеш відчувати безсилля. Я вірю в тебе, що ти можеш з цим впоратись. Давай подумаємо, куди можна скерувати сили, коли ти повен злості та ненависті?»
- Ми з міста, яке зараз зруйноване/окуповане, та не знаємо, чи зможемо повернутися. Мені важко пояснити дитині, чому саме на її долю припала війна, у чому її сенс, чому світ не може зупинити росію, де і коли ми знову зможемо почуватися як вдома. Як бути?
Так само як і в інших питаннях, тут ідеться про те, як справлятися з невизначеністю, болем, який вона може заподіяти, та питаннями, на які немає відповіді.
Постійна чи тимчасова втрата дому – це втрата, про яку важливо говорити, яку важливо розділяти та нормалізовувати біль від неї. Підтримка та час можуть лікувати, але лише коли ми визнаємо, що відбувається, та коли пояснюємо, що це нормально: сумувати, плакати, згадувати дім. Важливо мати для цього простір і час, коли ви разом із дитиною дивитеся фото з дому, пригадуєте, що робили там, як жили. Коли ми торкаємось болючої теми, щоб полікувати «рану, що болить», це дає сили справлятися.
Щодо відчуття дому – поки ми горюємо, важко його поновити і знову почуватися десь так, як вдома. Це нормально, потрібен час. Допомогти з цим може хороша вправа – «Безпечне місце». Потрібно уявити себе у безпечному місці, де ви почуваєтеся комфортно і затишно. Заплющіть очі й уявіть його у всіх деталях, спробуйте почути звуки, які лунають звідти, відчути запахи. Важливо, щоб це було щось фантазійне, а не там, де ми були. Ця вправа дає змогу зняти напругу та відчути спокій, наскільки це можливо.
- Дитина на власні очі бачила бойові дії. Як після цього пояснити їй, що зараз уже все спокійно?
Для відповіді на це питання важливо розуміти, що саме дитина бачила та чула, що з нею відбувалося. Як дитина зараз себе почуває, які у неї сон та апетит, на скільки поновився умовно звичний ритм життя? Як вона сама оцінює свій стан, чи є щось, що не дає спокою: тривожні думки та картинки в голові, страшні сни, відчуття страху чи навпаки емоційного завмирання? Можливо, є сенс провести психологічну діагностику, щоб розуміти, яка саме потрібна допомога.
Якщо стан дитини відносно добрий, то гарною допомогою буде відновлення умовно звичного ритму життя (навчання, дозвілля, хатні справи) та розділення минулого і теперішнього часу через гарні послання. Наприклад, якщо дитина лякається гучного звуку грому, можна сказати наступне: «Я бачу, що ти зараз налякана, та це грім, просто грім на небі, ми в безпеці, ми врятувались, зараз ти у безпеці».
Якщо дитина описує події минулого та сильно через це переживає, занурюється, має сильні емоції – важливо зробити діагностику разом із фахівцем із психічного здоров’я. А як допомога тут і зараз – нагадати, що це в минулому, сказати, який зараз час, де вона зараз, що вона у безпеці.
Хоча подібні питання хвилюють багатьох батьків, у кожному індивідуальному випадку для повної відповіді потрібно більше первинної інформації, а отже необхідні приватна бесіда та робота з психологом. Не вагайтеся потурбуватися про себе і близьких та зверніться до наукових дієвих методів психологічної допомоги (таких як КПТ, ACT, DBT тощо).
