2024 рік став для Музею воєнного дитинства в Україні часом стрімкого розвитку. Сьогодні архів музею налічує більше 500 свідчень і 680 артефактів, значна частина яких зібрані за останній рік. Наразі це найбільший архів історій дитинства під час російсько-української війни з початку 2014 року.
Деякі з цих історій були представлені влітку на головній виставці року в Києві, яку відвідали більше 1500 відвідувачів. Однак ми розширюємо межі документування та репрезентації досвіду воєнного дитинства. До звичного для музею формату виставок поступово додаються нові теми, напрямки та методи роботи. Відповідно й команда менеджерів зросла за рік втричі.
Музей воєнного дитинства в Україні – це простір безпеки та підтримки, свободи самовираження та співтворення для тих, хто знайшов точки дотику через спільний досвід. Поки ми працюємо над створенням фізичного простору у Києві, місцем зустрічі та взаємодії для оповідачів історій, дослідників, партнерів, відвідувачів та усіх зацікавлених діяльністю музею людей стають наші виставки, проєкти, інтервʼю. Нам важливо зберігати контакт з тими, чиї свідчення стали частиною архіву музею. Тому що це люди, для яких війна триває досі. До певної міри, бажання оповідачів надалі брати участь у нових форматах музею для нас є свідченням того, що процес документування пройшов для дитини чи старшої людини комфортно й чутливо.
З іншого боку, музей створює можливості для розвитку та обміну досвідом для тих, хто документує свідчення воєнного дитинства, так і для тих, хто у майбутньому працюватиме з архівом для власних досліджень. Цьогоріч ми вперше організовували лекції та воркшопи про різні аспекти роботи з дитячим досвідом, наприклад, про етику документування та запобігання вторинній травмі. Їх проводили фахівці з історії, соціології, мистецтв, документування воєнних злочинів тощо. Це дозволило розвинути роль музею: з інституції, яка організовує виставки – до дослідницької платформи для фахівців та організацій у полі публічної історії та документування. З наступного року плануємо організовувати виїзні сесії для дослідників – не лише для розбудови практичних навичок, а й для піклування про себе та своє ментальне здоровʼя, тому що це має бути базою у роботі з дітьми.
Музей почав перегляд та удосконалення методології збору свідчень. Наприклад, уперше ми записали інтервʼю підлітків зі школи для слабочуючих дітей у Миколаївській області – важливий досвід, який заслуговує на те, щоб про нього дізналися. Це поставило для нашої команди питання, на яке музей відповідатиме у найближчі роки: як комунікувати з тими, хто з тих чи інших причин не є вербальним на сто відсотків?
Зібрані свідчення дозволяють говорити про ширші теми, що охоплюють суспільства у війні – це досвід вимушеного переселення, адаптація дітей в нових містах та країнах, пошук власної ідентичності, переживання втрат та розлук, а також мрії та плани на майбутнє. Серед таких тем болючою для українського суспільства є тривала окупація, яку б ми хотіли більше розкрити як у дослідженнях, так і у виставках та публічних програмах наступного року.
Спогади про це відлунюють в історіях людей, які через російське вторгнення з 2014 року ще дітьми та підлітками були вимушені покинути Крим. Зокрема, для нас важливо, щоб в архіві та на виставках був представлений досвід кримських татар, корінного народу України та Криму, для яких втрата рідного дому уже знайома з розповідей старших поколінь. Одну з кримських історій ми показали на виставці музею в Києві та ще дві – на міжнародному адвокаційному саміті Кримська платформа.
Тема Криму дозволила музею залучити ще ширше коло людей – як відвідувачів виставок та потенційних оповідачів своїх історій, так і представників громадських організацій та державних інституцій, що прокладає початок для нових співпраць.
Також ми започаткували новий напрям роботи музею – «Публічні програми». Пошук нових форматів роботи з пам’яттю, з проговорення власного досвіду привів нас до створення документальної вистави «Озимі». Новим у цьому проєкті також стало те, що для його творення ми зібрали окрему креативну команду ззовні. Серед них були як відомі люди мистецтва, так і підлітки, які вирішили поділилися своєю історією з музеєм. Дехто з учасників, як і куратор проєкту, раніше були нашими оповідачами й оповідачками. У нас вже є ідеї, як розвиватиметься цей напрям і яких форм може набувати проговорення публічної історії через різні види мистецтва.
Розвиток нових напрямків та проєктів вабив до музею нових людей, які тепер повноцінно приєдналися до команди. 2024 рік менеджерська команда починала утрьох, наступний плануємо зустріти командою з девʼяти людей – це неабиякий інституційний розвиток, яким я дуже пишаюся. Окрім цього з музеєм постійно співпрацюють шестеро дослідників і дослідниць. Кожен приносить із собою свіжі ідеї та нові відповідальні ролі. Завдання номер один на 2025 рік – синхронізувати наші бачення, аби різні напрямки доповнювали один одного та вбудовувалися у стійку організаційну структуру. Це неймовірний виклик в умовах війни, але прагнення команди до розвитку та нового рівня відповідальності додає впевненості, що ми це зможемо. Зокрема, як завдяки багаторічній підтримці нашої системної роботи forumZFD, так і організаціям, які нещодавно стали нашими партнерами – Peace of Mind Foundation та “Партнерство за сильну Україну”.
З кожним роком ми хочемо залучати більше людей до співтворення, пропонувати нові формати взаємодії з учасниками, масштабувати проєкти, робити доступними виставки для більшої кількості відвідувачів в Україні та світі, а архів – для дослідників. Мріємо, що у майбутньому архів музею стане джерелом свідчень для дослідників воєнного дитинства з України та світу.
Робота Музею воєнного дитинства – це не реакція на резонансні події та медійний інтерес до війни. Це гра вдовгу, у якій мають виграти покоління тих, хто сьогодні з нами говорить і дитинство яких зачепила війна. Це і буде нашим внеском у стійкість суспільства, у якому колишні діти стануть дорослими і їхній добробут визначить здатність цього покоління опиратися новим загрозам і відбудовувати власні життя.
Світлана Осіпчук
директорка Музею воєнного дитинства
