Про цикл

Повномасштабна війна в Україні стала причиною публічного зростання уваги до досвіду українських дітей. Ми дедалі частіше бачимо, як державні й недержавні інституції та окремі дослідники працюють зі свідченнями неповнолітніх. Саме тому для нас важливо глибше проаналізувати вже усталені теоретичні та методологічні рамки, в яких дитинство стає окремою аналітичною категорією.

Нині на основі цих напрацювань у академічному просторі вже сформувався окремий напрям — студії дитинства. Протягом 6 лекцій ми пропонуємо обговорити, з чого вони складаються. Так ми хочемо актуалізувати в українському професійному середовищі погляд на дитинство як на складне соціальне явище, яке має свого субʼєкта – неповнолітню людину, чиї дії, систему переконань, роль, місце в суспільстві й досвіди загалом варто досліджувати з окремої перспективи в різних академічних дисциплінах.

На лекціях ми поговоримо про:

• формування міждисциплінарного напряму студій дитинства;
• ключові теоретичні підходи в дослідницьких роботах на цю тему;
• етичні та методологічні фактори, які впливають на роботу дослідника;
• cпецифіку досліджень в українському контексті;
• актуальну українську і світову історіографію та інші дослідження, авторами яких є зокрема й наші лектори.

У фокусі будуть дослідження з історії, студій пам’яті, антропології та соціології, що стосуються як минулого, так і теперішнього — зокрема війни в Україні.

Дати та спікери:

• 12 березня — «Про дітей і дитинство з точки зору міждисциплінарних студій», Єлизавета Гречанюк
• 19 березня — «Дитинство як предмет історичного дослідження (за матеріалами Гетьманщини)», Ігор Сердюк
• 26 березня — «Діти і війна: моделі поведінки та стратегії виживання під час світового конфлікту 1914-1918 рр.», Володимир Милько
• 31 березня — «Мілітаризація дитинства в радянській Україні 1920-1930-х рр.», Нані Гогохія
• 9 квітня — «Почути голос дитини: як соціологія долає невидимість дитинства», Тетяна Саніна
• 16 квітня — «Українське дитинство крізь призму війни: воєнні злочини щодо українських дітей у контексті російсько-української війни (2022-2025 рр.)», Владислав Гаврилов

За анонсами окремих лекцій слідкуйте у наших соцмережах.

Спікером воркшопу «Колективна пам’ять та форми репрезентації Сходу України» стане митець і куратор Віталій Матухно. Він розповість проєкт «Галерея Неотодрешь» та історію цього проєкту, також про те, як його діяльність трансформувалася у відповідь на повномасштабну війну, зокрема — через проєкт «14-8-22».

Окрему увагу Віталій приділить практиці самвидаву у цифровому та фізичному форматах, а також специфіці роботи з контекстом Луганщини та Донеччини в культурному полі та сфері публічної історії під час війни.

Під час зустрічі також він представить книгу «За нас, за вас і за Донбас» та поділиться принципами роботи над її виданням і розповість про важливість альтернативних проєктів з документування, які реалізують незалежні культурні осередки чи ініціативи.

Окрім того, Віталій презентує Фотоальбом Луганщини та поговорить про візуальну памʼять регіону поза межами його фізичної доступності. Він також представить книги «Триває десятий рік» і «14-8-22», і розповість, як персональні історії та документація дорослішання молоді під час війни допомагають осмислювати сучасність.

Дата та час: 16 жовтня, 18:00
Місце проведення: онлайн, платформа Zoom

Реєстрація на подію — за посиланням.

Реєстрація триває до 16 жовтня о 15:00. Зареєстровані учасники отримають посилання на Zoom на пошту, зазначену у формі реєстрації.

Проєкт створений Музеєм воєнного дитинства за підтримки Програмного офісу forumZFD в Україні.

Воркшопи зосереджені на тому, як особисті та локальні історії стають основою для ширших дослідницьких, культурних і мистецьких практик. Під час зустрічей говоритимемо про інструменти документування, методи дослідження та створення публічних проєктів, що працюють із локальною пам’яттю або досвідом окремих соціальних груп. Обговоримо роль місцевих музеїв, архівів, представників громад, а також державних і недержавних інституцій у цих процесах.

Перший воркшоп

Спікером першого воркшопу «Як ми можемо досліджувати локальну історію» стане Андрій Борутя, координатор публічних програм та дослідник Музею воєнного дитинства. Він розповість, чому важливо досліджувати локальну історію, де шукати джерела, а також як дослідження переходять у публічну історію та культурні практики. Окрему увагу він приділить формам, яких можуть набувати сучасні дослідницькі підходи.

Коли і де?

Дата та час: 9 жовтня, 18:00
Місце проведення: онлайн, платформа Zoom

Реєстрація на подію — за посиланням.

Реєстрація зварешується 9 жовтня о 15:00. Зареєстровані учасники отримають посилання на Zoom на пошту, зазначену у формі реєстрації.

Проєкт створений Музеєм воєнного дитинства за підтримки Програмного офісу forumZFD в Україні.

Водночас виникає низка викликів: як зберігати, систематизувати та інтерпретувати такі архіви? Яку роль у цьому можуть відігравати алгоритми та машинне навчання? Адже медіаархів — це не лише про носії чи технології. У широкому розумінні, медіа — це будь-який спосіб збереження та передавання інформації: від книжки до цифрового файлу, від людської пам’яті до хмарного сховища.

26 червня в Києві відбулася панельна дискусія «Як зберегти і відкрити майбутнє мультимедійних архівів», модератором якої став дослідник публічної історії Антон Лягуша. Участь у розмові взяли керівниця відділу збору й аналізу даних Архіву війни Ірина Павлюковська, креативна директорка Довженко-Центру Олена Гончарук та програмна директорка Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук.

Далі розповідаємо найцікавіше з розмови.

Архів як доказ і свідчення

Ірина Павлюковська розповіла про створення «Архіву війни» — проєкту, що виник у відповідь на повномасштабне вторгнення у 2022 році. За її словами, ідея зʼявилася тоді, коли стало зрозуміло: зберігати важливі свідчення війни  за допомогою звичайних хмарних сховищ — ненадійно й небезпечно. Так почалося формування цифрової платформи, яка агрегує фото, відео та інші матеріали від журналістів, очевидців, правозахисників. У фокусі стоїть збереження метаданих та верифікованість.

«Ми знаємо, що ця війна — одна з найбільш задокументованих у світі. Наше завдання — зробити так, щоб ці матеріали можна було використати як докази у міжнародних судах», — пояснила Ірина.

Публічна історія й дитячий досвід

Світлана Осіпчук розповіла про досвід Музею воєнного дитинства, де архів формують на основі інтерв’ю з дітьми та підлітками, на дитинство яких вплинула чи впливає війна. Згодом ці матеріали часто стають частиною виставкових проєктів.

«Ефект від зберігання наступає майже одразу. Ми можемо задокументувати досвід — і вже наступного тижня він стане частиною виставки, яка допоможе говорити про проживання війни публічно», — зазначила Світлана.

Архіви між збереженням і інтерпретацією

Олена Гончарук описала специфіку роботи Довженко-Центру як фільмоархіву, що зберігає історію українського кіно. Вона наголосила, що чинне українське законодавство досі сприймає архів виключно як сховище, у той час як світова практика включає також інтерпретацію, дослідження та відкритість.

«Ми хочемо зробити Довженко-Центр відкритим архівом, метою якого є зробити колекцію доступною для якнайширшого кола дослідників», — сказала Олена.

Прозорість, етика й виклики

Під час обговорення прозвучало багато про проблеми етики: як працювати зі свідченнями, щоб не травмувати людей і не маніпулювати їхнім досвідом? Також обговорювали проблему фальсифікацій: як відрізняти достовірні цифрові архіви від сфабрикованих?

«Вигода від архівування, серед іншого, має бути на символічному рівні — визнання досвіду, його репрезентація у публічному просторі», — підкреслила Світлана Осіпчук, розповідаючи про методологію роботи з дітьми.

Чому архіви важливі?

Наприкінці розмови спікерки спробували дати відповідь на запитання, яке часто залишається поза фокусом професійних дискусій: навіщо зберігати архіви? Як пояснити їхню цінність людям, які не цікавляться темою від історії?

Разом із модератором Антоном Лягушею учасниці прийшли до кількох важливих висновків.

По-перше, архіви — це інструмент збереження памʼяті у часи, коли інформація щодня ризикує бути втраченою. Війна робить цю потребу особливо критичною: навіть одна втрата даних може означати втрату цілого фрагмента досвіду, який вже не відновити.

По-друге, кожна задокументована історія — це шанс не лише для особистого висловлювання, а й для колективного осмислення. Архів — це простір, у якому приватне може стати частиною публічного діалогу, допомогти іншому впізнати себе у певних досвідах.

По-третє, архіви не є «мертвими» сховищами. Вони набувають сенсу лише тоді, коли з ними працюють: читають, інтерпретують, розповідають далі. Саме ця «робота з історією» дозволяє архівам оживати і змінювати реальність — культурну, правову, соціальну.

І нарешті, важливою є емоційна та етична складова: збереження історій — це не лише про документи, а про повагу до людського досвіду. Це спосіб сказати: твоя історія важлива, вона має бути почута — як сьогодні, так і в майбутньому.