Водночас виникає низка викликів: як зберігати, систематизувати та інтерпретувати такі архіви? Яку роль у цьому можуть відігравати алгоритми та машинне навчання? Адже медіаархів — це не лише про носії чи технології. У широкому розумінні, медіа — це будь-який спосіб збереження та передавання інформації: від книжки до цифрового файлу, від людської пам’яті до хмарного сховища.

26 червня в Києві відбулася панельна дискусія «Як зберегти і відкрити майбутнє мультимедійних архівів», модератором якої став дослідник публічної історії Антон Лягуша. Участь у розмові взяли керівниця відділу збору й аналізу даних Архіву війни Ірина Павлюковська, креативна директорка Довженко-Центру Олена Гончарук та програмна директорка Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук.

Далі розповідаємо найцікавіше з розмови.

Архів як доказ і свідчення

Ірина Павлюковська розповіла про створення «Архіву війни» — проєкту, що виник у відповідь на повномасштабне вторгнення у 2022 році. За її словами, ідея зʼявилася тоді, коли стало зрозуміло: зберігати важливі свідчення війни  за допомогою звичайних хмарних сховищ — ненадійно й небезпечно. Так почалося формування цифрової платформи, яка агрегує фото, відео та інші матеріали від журналістів, очевидців, правозахисників. У фокусі стоїть збереження метаданих та верифікованість.

«Ми знаємо, що ця війна — одна з найбільш задокументованих у світі. Наше завдання — зробити так, щоб ці матеріали можна було використати як докази у міжнародних судах», — пояснила Ірина.

Публічна історія й дитячий досвід

Світлана Осіпчук розповіла про досвід Музею воєнного дитинства, де архів формують на основі інтерв’ю з дітьми та підлітками, на дитинство яких вплинула чи впливає війна. Згодом ці матеріали часто стають частиною виставкових проєктів.

«Ефект від зберігання наступає майже одразу. Ми можемо задокументувати досвід — і вже наступного тижня він стане частиною виставки, яка допоможе говорити про проживання війни публічно», — зазначила Світлана.

Архіви між збереженням і інтерпретацією

Олена Гончарук описала специфіку роботи Довженко-Центру як фільмоархіву, що зберігає історію українського кіно. Вона наголосила, що чинне українське законодавство досі сприймає архів виключно як сховище, у той час як світова практика включає також інтерпретацію, дослідження та відкритість.

«Ми хочемо зробити Довженко-Центр відкритим архівом, метою якого є зробити колекцію доступною для якнайширшого кола дослідників», — сказала Олена.

Прозорість, етика й виклики

Під час обговорення прозвучало багато про проблеми етики: як працювати зі свідченнями, щоб не травмувати людей і не маніпулювати їхнім досвідом? Також обговорювали проблему фальсифікацій: як відрізняти достовірні цифрові архіви від сфабрикованих?

«Вигода від архівування, серед іншого, має бути на символічному рівні — визнання досвіду, його репрезентація у публічному просторі», — підкреслила Світлана Осіпчук, розповідаючи про методологію роботи з дітьми.

Чому архіви важливі?

Наприкінці розмови спікерки спробували дати відповідь на запитання, яке часто залишається поза фокусом професійних дискусій: навіщо зберігати архіви? Як пояснити їхню цінність людям, які не цікавляться темою від історії?

Разом із модератором Антоном Лягушею учасниці прийшли до кількох важливих висновків.

По-перше, архіви — це інструмент збереження памʼяті у часи, коли інформація щодня ризикує бути втраченою. Війна робить цю потребу особливо критичною: навіть одна втрата даних може означати втрату цілого фрагмента досвіду, який вже не відновити.

По-друге, кожна задокументована історія — це шанс не лише для особистого висловлювання, а й для колективного осмислення. Архів — це простір, у якому приватне може стати частиною публічного діалогу, допомогти іншому впізнати себе у певних досвідах.

По-третє, архіви не є «мертвими» сховищами. Вони набувають сенсу лише тоді, коли з ними працюють: читають, інтерпретують, розповідають далі. Саме ця «робота з історією» дозволяє архівам оживати і змінювати реальність — культурну, правову, соціальну.

І нарешті, важливою є емоційна та етична складова: збереження історій — це не лише про документи, а про повагу до людського досвіду. Це спосіб сказати: твоя історія важлива, вона має бути почута — як сьогодні, так і в майбутньому.

Нашу війну називають найдокументованішою війною в історії. Після початку повномасштабного вторгнення музеї, громадські організації та приватні ініціативи документують різні аспекти війни, воєнні злочини російської армії на території України та життя цивільних. 

У межах виставки директорка Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук розповість про діяльність, особливості роботи музею в сфері публічної історії та усноісторичних досліджень дитинства під час війни. Під час зустрічі зможемо обговорити:

• як усноісторичні інтервʼю можуть “працювати” поза межами класичних академічних досліджень;
• що треба знати, коли ви починаєте дослідницьку роботу та організовуєте власну роботу як соло дослідника чи частини команди. 

Також дослідники й дослідниці матимуть змогу познайомитися між собою, поділитися власним досвідом, поспілкуватися з однодумцями.

Коли? У вівторок, 3 жовтня, о 17:00
Де? У Польському Інституті в Києві (вул. П. Сагайдачного 29-В)
Для кого? Для молодих дослідників та дослідниць, працівників музеїв та всіх, хто працює із усноісторичними свідченнями.

У 2020 році наш Музей розпочав свою роботу в Україні з документування досвіду дітей та підлітків (до 18 років на момент початку війни), на життя яких вплинули війна на сході України та тимчасова окупація Криму. З ними ми зробили дві виставки в Україні — влітку 2021 року в Києві і у січні-лютому 2022 року у Херсоні. Після 24 лютого 2022 року ми збираємо свідчення дітей та підлітків з усіх регіонів України, а також тих, хто через війну опинився за кордоном.

Дослідники Музею воєнного дитинства використовують метод усної історії, аби були почуті діти, чий досвід життя під час війни часто не враховується, і щоб передати життєвий досвід очевидців історичних подій.

У цій статті історикиня та дослідниця Юлія Скубицька поділиться досвідом та порадами щодо збору свідчень та проведення інтервʼю.  

Юлія Скубицька – історикиня, дослідниця у Принстонському університеті та директорка Музею воєнного дитинства у 2020-2022 роках. Юлія здобула ступінь PhD з історії у Пенсильванському університеті, США, досліджуючи пізньорадянське суспільство. Вона також організувала чимало виставок і конференцій, серед яких: “Contested Bodies: Identities and Spaces in Post-Soviet Territories”, “(Un)Witnessable: Holocaust in the East” в Університеті Пенсильванії.

Усна історія є непростим, але водночас дуже важливим методом дослідження. Адже він дозволяє зрозуміти досвід проживання подій, що відбулися та побачити, як учасники тих подій розуміють їх в часовій перспективі.

Це може бути робота з травматичним досвідом, що міг завдати психологічної травми. Тобто людині, у якої ви братимете інтервʼю для збору свідчень, могла бути нанесена шкода психіці внаслідок проживання події, яка викликала дуже сильний страх або дуже засмутила. Тож, перед нами, як дослідниками, стоїть дуже важливе завдання — не травмувати людину повторно й не травмувати себе. 

Історикиня та дослідниця Юлія Скубицька перед роботою з усною історією рекомендує подивитися інтерв’ю з людьми, що пережили Голокост та прочитати книгу “Свідчення Голокосту: Руїни пам’яті” Лоуренса Л. Лангера (англ. “Holocaust Testimonies: The Ruins of Memory” Lawrence L. Langer), аби підготувати себе. 

Люди, які пережили важку травму, можуть відчувати ефект “Казкового килима”, як називає його Юлія Скубицька. Це момент, коли людина емоційно переносить себе в ситуацію, де сталася травма. Відповідно, дослідники повинні бути дуже обережними з цим, бути чутливими до змін у стані респондента. 

Важливо створити максимально комфортні умови для запису інтерв’ю, робити перерви й також бути чутливими до себе. Наприклад, зробити чай, підготувати печиво, переконатися, що ви сидите зручно. 

Як дослідники, краще уникайте питань про “як ви почувалися” або питань, через відповіді на які людина будуватиме наратив пасивної жертви. Ваша розмова може бути першою розповіддю про пережиті події. Саме вона може повпливати, як людина інтегрує цей досвід у своє життя. Ще одне завдання інтервʼюера/-ки — не пропонувати людині будувати образ “жертви”. 

Аби розпочати збір усних історій, варто розуміти, що для того, аби пережитий досвід інтегрувався до її теперішнього “Я”, потрібен час. Коли людина знаходиться ще в травматичних подіях, то робота психіки спрямована на виживання. Для того, щоб почалася інтеграція, треба вийти з “режиму збереження життя”. 

Підготовка до інтервʼю

.

Ми ділимося декількома порадами, як підготуватися до інтервʼю. Це не вичерпний перелік, однак саме ця база може допомогти вам успішно й комфортно провести розмову. 

• Дізнайтеся якомога більше про події. 
• Підготуйте або добре ознайомтеся (якщо у проєкті є підготовлений) з опитувальником. Про нього ми розповімо детальніше. 
• Зустріньтеся з респондентом, поспілкуйтеся на недотичні до інтерв’ю теми, встановіть довірливі стосунки.
• Оберіть місце проведення. Це повинно бути місце, де обом учасникам інтервʼю має бути комфортно. 
• Розкажіть респонденту про проєкт, для якого ви збираєте свідчення.
• Чітко поясність учаснику/учасниці інтерв’ю його/її права і те, що для вас важливо, щоб людина цими правами користувалася. 

Рекомендуємо мати перед собою записаний вступ до інтерв’ю. Особливо, коли ви проводите перші інтервʼю, аби бути впевненими, що ви озвучили все необхідне. 

• Якщо інтерв’ю на складну тему, запропонуйте поговорити про питання, окреслити кордони того, про що можна, а про що не варто запитувати. 
• Розкажіть про можливі емоції, які людина може переживати під час розмови (для травма-інформованих інтерв’ю).
• Пропишіть для себе, що ви очікуєте почути. 
• Обговоріть використання реального чи вигаданого імені.
• Обговоріть з респондентом архівування та використання матеріалів. Важливо обговорити це саме перед початком запису, адже якщо ваша мета, наприклад,
• наприкінці мати відео, а респондент не погоджується на публікацію, ви можете лише витратити час обох. 
• Перевірте роботу техніки: заряд батареї, якість звуку чи відео, тощо.

Підготовка опитувальника

.

Усні історики досить гнучко підходять до підготовки опитувальника. Наприклад, для соціологів, наявність опитувальника є обовʼязковою, для усних істориків — не завжди. Однак, ми рекомендуємо завжди його мати. Не обовʼязково точно слідувати запитанням, але краще мати таку підказку для розуміння, що і як краще запитати. 

Перед створенням опитувальника, ви, як дослідники, повинні розуміти мету інтервʼю, що ви хочете дізнатися. Памʼятайте про розрізнення того, що ви хочете дізнатися і які запитання варто для цього поставити. Наприклад, якщо ви хочете дізнатися про стосунки з рідними, то, якщо ви напряму задасте це питання, то отримаєте набагато менше відповідей, ніж якщо обиратимете дотичні запитання, що можуть це окреслити. Потім можна поставити це запитання напряму.  

Поради під час інтервʼю

.

• Зазвичай інтервʼю проводиться в два етапи: довільна розповідь про себе й структуроване інтервʼю на основі неї. Якщо це неможливо, розпочніть з загальних запитань: розкажіть про себе, звідки ви, тощо. Це дозволяє людині налаштуватися на розповідь, розслабитися і створює простір для проявлення “Я”. 
• Ставте додаткові запитання. Це частина стандартної техніки, яка дозволяє “іти за оповідачем”, зрозуміти його/її логіку.
• Уникайте закритих питань
• Будуйте інтерв’ю так, щоб людина мала можливість розповідати про значення, які саме вона надає своєму життю і подіям в ньому. Інакше ми можемо ніколи не дізнатися правдиве значення для інтервʼюї. 
• Будьте дуже обережними з конфронтаційними запитаннями. Вони руйнують довіру. Конфронтаційні запитання можуть використовуватися журналістами, але не усними істориками. 
• Якщо тема чи людина викликають у вас сильні емоції, можливо, варто утриматися від інтерв’ю.
• Краще брати інтервʼю в однієї людини за раз. Декілька інтервʼюї одночасно можуть розфокусовувати взаємодію. 

Поради, що зробити після інтервʼю

.

• Одразу після інтерв’ю запишіть свої враження та спостереження. Це можуть бути елементи невербальної комунікації, які ви помітили. Саме вони пізніше гратимуть роль у розумінні того, що відбулося.   

Підпишіть реліз або інформовану згоду. Це документ, у якому ви отримуєте згоду на використання отриманої інформації. Етично підписувати такий документ після інтервʼю, коли людина знає, що саме вона розповіла. 

Залиште свої контактні дані. Окрім збереження звʼязку, це також надасть людині можливість вийти з проєкту, якщо вона забажає. 

Якщо це невеликий проєкт, варто підтримувати контакт з учасниками. Коли ви організовуєте виставку, запросіть їх, влаштуйте особливу подію. Це наш внесок у добробут людей. Особливо музеї мають такі можливості. Наприклад, Музей воєнного дитинства запрошував тих, хто поділився своїми історіями, на свою першу виставку у Києві у 2021 році. 

Що важливо уникати, якщо ви працюєте з усними історіями

.

• Перекручувати, змінювати текст.
• Подавати компіляцію як нередагований текст. Якщо відбуваються зміни в тексті, має бути прозоре пояснення.
• Порушувати принцип безпеки учасника/-иці інтерв’ю.
• Тиснути на учасника/-ицю під час інтерв’ю. 
• Маніпулювати учасником/-цею. Наприклад, кажучи, що це дуже важлива тема й потрібно всім про неї розповісти. 
• Платити за участь в інтерв’ю. Це має бути вільний обмін. Як тільки починається винагорода, ми вже не маємо справи з вільною згодою.
• Примушувати когось до участі в проєкті.

Етика усної історії

.

Оскільки ми працюємо з людьми, етика є дуже важливою. Коли ви виступаєте інтервʼюером/-кою, памʼятайте, що респонденти заслуговують на повагу, навіть, якщо ви не погоджуєтеся з ними чи їхні вчинки є вам незрозумілими.  

• Будьте зацікавленими в людині, в якої ви берете інтерв’ю. Памʼятайте, що історія — не про вас, а про респондента.
• Представляйте свідчення з повагою і достоїнством, коли комунікуєте їх з іншими. 
• Дотримуйтеся прозорої комунікації. Опубліковані результати досліджень можуть вплинути на чиєсь життя. Тому, якщо ви не знаєте, як краще вчинити, аби не зашкодити учасникам, зверніться до них і уточніть, як їм буде найкраще. Наприклад, чи можна використовувати справжнє імʼя. 
• Подумайте, що ви можете дати людині, або громаді, з якою працюєте. 

Архівування та безпека даних

.

Питання архівування важливо вирішити до того, як ви почнете записувати історії. Все, що потрапляє в цифровий простір, повинно мати хороший захист. Особливо непросто знайти достатньо захищеного простору для збереження відеозаписів. Тому, наприклад, усні історики США не заохочують записувати відео під час інтервʼю. 

В публічний простір інтерв’ю або його фрагменти в оригінальному записі можуть потрапляти виключно зі згоди респондента, що закріплюється у письмовому документі згоди. Іноді також прописують обсяг цитованого тексту, що буде використано. 

Дослідники зобовʼязані забезпечити максимальний захист персональних даних. Особливо під час війни. Найпростіші способи — це зберігати на сервері, що не підключений до Інтернету, кодувати й використовувати анонімізацію. Однак, також продумайте план евакуації в разі потреби. 

Найкраще — перед початком роботи збору історій — обговорити питання архівування з експертами з кібербезпеки. 

Будьте обережними й памʼятайте, що ви працюєте з живими людьми. Ваші дії можуть суттєво вплинути на їхнє життя. 

Дослідники й дослідниці мають неймовірну можливість дати голос різноманітним досвідам та історіям. Вони можуть стати першими, кому учасники інтервʼю розкажуть про пережитий досвід, або допомогти інтервʼюї інтегрувати його до теперішнього “Я”. Та разом з цією можливістю приходить і велика відповідальність — не завдати шкоди. Тож, заохочуємо усіх дослідників максимально дотримуватися стандартів етики та принципів захисту персональних даних героїв.

Стаття була написана після воркшопу для дослідників і дослідниць “Усна історія: вступ до теорії і практики”, що організував Музей воєнного дитинства. Слідкуйте за сторінками Музею, щоб отримувати більше корисних матеріалів. 

• Facebook
• Instagram
• LinkedIn
• Twitter

Психологиня Інна Строгова допоможе вам розуміти та виявляти страхи чи тривогу у дітей. Вона також поділиться практичними вправами, як впоратися з ними, та відповість на ваші запитання. 

Коли? У четвер, 16 березня, о 18:00 (за київським часом).
Для кого? Для батьків, вчителів, вихователів.
Де? На платформі Zoom.

Інна Строгова – КПТ-психологиня (згідно європейських стандартів EABCT), яка має понад 8 років досвіду роботи з дітьми та дороcлими за напрямками: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості.

Інна Строгова – КПТ-психологиня (згідно європейських стандартів EABCT), яка має понад 8 років досвіду роботи з дітьми та дороcлими за напрямками: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості. 

У цій статті психологиня Інна Строгова поділиться порадами і вправами, які ви можете виконувати як для себе, так і з дітьми. Ми рекомендуємо перш, ніж проводити вправи з дитиною, спробувати на собі: перевірити чи правильно ви зрозуміли, чи комфортно вам. Памʼятайте, що нам важко опікуватися кимось, якщо ми не вміємо турбуватися про себе. 

Зараз є дуже важливим як ми сприймаємо сьогодення, думаємо і говоримо про те, що відбувається навколо. Наше сприйняття може додавати сили рухатися далі, а може й виснажувати. Якщо до вас чи вашої дитини приходять негативні думки — це нормально, оскільки думки є продуктом нашоі свідомості. Вони можуть бути дуже різними. Щоб легше переживати їхній вплив на емоції, можна навчитися їх помічати.

Коли трапляється певна ситуація, у нас виникають думки, що породжують наші емоції. І лише емоції, що ви відчуваєте після тієї думки, впливають на поведінку. А вже від поведінки залежать наслідки. Коли у нас зʼявляється думка, ми можемо прийняти рішення чи хочу я нести з собою цю думку, чи ні. Наші дії необовʼязково мають залежати від неприємних думок чи емоцій.  

Єдине, на що впливає ваша думка — це на емоції, але не на наслідки. На наслідки впливають дії, які ви можете обрати самостійно.

Розкажіть дитині, що з думкою можна впоратися. Діліться, розказуйте, нагадуйте собі, що ви можете обрати як реагувати на кожну з них.

Якщо протягом виконання будь-якої з вправ, у вас чи у вашої дитини виникатимуть негативні думки, поверніться до цього розділу. Перечитайте і нагадайте собі, що думка є лише думкою. Саме ми вирішуємо, якою буде реакція на неї. 

Вправа 1: Створення історії вашої стійкості

Яка мета цієї вправи? 

Коли ми маємо багато страшного болючого досвіду, мозок може ніби вибірково обробляти інформацію. Наприклад, це можуть бути лише болючі спогади. Наше ж завдання полягатиме у тому, аби сформувати цілісну історію і покласти її в нашу “бібіліотеку” в мозку — у гіпокамп. Це буде тим, що додасть можливість зрощувати нашу стійкість і пружність до обставин. 

Вправа схожа на створення терапевтичних історій (як створювати такі історії для дітей, читайте тут), але є більш індивідуальною, що ми можемо розповісти про себе. Це також може бути історія сімʼї, родини, спільноти.

Існує декілька варіантів, як виконати цю вправу. 

Варіант 1: 

Самостійно або з дитиною малюємо пряму без початкової крапки, але зі стрілочкою вперед. Тобто лінія не має чіткого відліку початку, але точно має продовження. 

На цій лінії позначаємо першу крапку — початок війни. Можете записати, а можете проговорити, що було в момент, коли почалося повномасштабне вторгнення: де і з ким ви були, як почувалися. 

Потім позначаємо інші знаки на лінії — це події, що відбувалися протягом року нашої стійкості й були важливими для нас. Наприклад, зміна школа, переїзд, чи, можливо, купили песика, чи втратили близьку людину. Символи можуть бути різними, залежно від того, чи була це хороша подія, чи ні. Коли ми записуватимемо події, що завдали нам болю, важливо вказати, що чи хто допомогли нам впоратися з ними. 

Під час цієї частини вправи з дитиною, ви можете відразу побачити, з якими подіями дитина впоралася, а які досі залишилися для неї як відкрита рана. Так само і для вас: згадайте свої події. Це може бути одна, чи три, чи десять, кількість тут не має значення.

Якщо дитина не може згадати, допоможіть їй. Ми можемо навчитися щиро та підтримуюче говорити про те, що болить. Саме так гояться душевні рани)

Наступна крапочка — “Життя зараз”. 

Тут ви описуєте, що є у вашому сьогоденні. Добре згадати, що є доброго, а що спричиняє труднощі зараз. У нас немає цілі надягнути рожеві окуляри чи налякати себе. Наша ціль — побачити, що є зараз, як було на початку, що відбувалося потім і де наша точка “тут і зараз”.

І остання, але чи не найважливіша зупинка на шляху історії нашої стійкості, наші мрії.
Для когось ця частина може бути найскладнішою. І це — нормально. Зараз багато хто стикається з проблемою неможливості мріяти і планувати своє майбутнє. Коли нашому життю загрожує небезпека і ми живемо в повній невідомості, наш мозок зосереджується на моменті “тут і зараз”. Якщо ваша функція “мріяти” зараз заблокована, поверніться до точки “Життя зараз”, згадайте, що є хорошого і памʼятайте, що наше завдання зараз — це мріяти, попри тривогу, страх чи зневіру. Немає нічого гіршого, ніж відкладати мрії на ідеальний момент, чекаючи, коли закінчиться війна. Ми не знаємо, що буде завтра, але в наших силах — творити наше життя. А саме мрії є орієнтиром для цього.

Дуже добре, коли ми можемо намалювати ці мрії, знайти картинки чи образи, що боронитимуть їх. Звісно, можуть бути такі собі “хмаринки зневіри” — моменти смутку чи розчарування. Та коли вони пролітатимуть над вами, подивіться на свою картинку намальованих мрій і памʼятайте, що ваші мрії залишаються з вами. 

Однак, тільки візуалізації  мрії — замало. Потрібно крокувати посильними кроками до мрій. Складіть список маленьких завдань чи справ, що ви можете робити регулярно потрохи, аби наближати здійснення ваших мрій. Не робіть їх великими, адже недосяжність може налякати. Подумайте, що ви можете або вже робите щодня. Поставте собі запитання: “Що я можу робити сьогодні, щоб наблизитися до мріі?”.

Варіант 2:

Цю саму вправу можна зробити трішки по-іншому. 

Зробіть конверти з такими ж історіями, як на лінії: 

1. Що було на початку війни;
2. Що трапилося протягом цього року;
3. Де я є зараз;
4. Які мої мрії. 

Переглядайте свої ці малюнки чи конверти за потреби. Якщо ж виникає тривога чи страх, поверніться до розділу про думки. Нагадайте собі, що думки — це лише думки, ми можемо обрати як на них реагувати, чи дати їм заполонити увесь простір у голові, чи помітити їх та повернутися до справ. Ми самі обираємо, як на них реагувати. 

Вправа 2: поповнення внутрішньої енергії

Якщо ви відчуваєте, що вам важко мріяти, а життя перейшло лише на “тут і зараз”, може бути, що ваш “внутрішній акумулятор” розрядився. Щодня ми вкладаємо у щось свою енергію і, зрозуміло, що нам потрібно знати як відновлювати її. 

Ви можете роздрукувати це зображення, намалювати чи зробити нотатки в телефоні. 

Поставте собі запитання “Чим я сьогодні заряджу себе?”. Це може бути невеликий список справ, що зазвичай приносять вам додаткові сили й дарують енергію. У цій вправі немає мети написати чим більше, бо тоді буде дуже легко загубитися. Зробіть невеликі нотатки, а якщо багато речей “заряджають” вас, розділіть їх на категорії. 

Ми дамо невелику підказку, що може приносити іншим сили і енергію. Можливо, якщо ви не можете скласти свій перелік самостійно, щось відгукнеться з цього списку:

• Єднання, спілкування з іншими людьми; 
• Навчання;
• Гумор;
• Буденні справи: рутина, що ми мали в нашому повсякденному довоєнному житті;
• Рух: прогулянка чи спорт.

Ще одна підказка, яку ви можете використати при виконанні цих вправ з дитиною, це — слова підтримки. Коли ви не можете підібрати слів, спробуйте використати ці фрази:

• Ти відчуваєш зараз злість/смуток/біль/роздратування. Це нормально.
• Я/ми — поруч.
• Розкажи мені про свій біль/про біль ведмедика. 
• Ми впораємось, тому що…
• Зараз твоє тіло тремтить, боїться, та всередині тебе є суперсили, є світло, є любов рідних, поруч добрі сильні люди, що нас захистять.

Вправа 3: Хмара “безнадії, розпачу, зневіри”. 

Іноді до нас може прилетіти така собі “хмара безнадії, розпачу чи зневіри”. І це є нормально. Ми не можемо контролювати свої думки весь час. Головне — помітити, розпізнати і здути цю хмаринку. 

Коли ви відчуваєте, що маєте таку “хмару” над вами, спробуйте її змалювати. Намалюйте себе й хмару над своєю головою, або зробіть колаж. Опишіть детально, яка вона, про що ви зараз думаєте, що вас обтяжує. 

Запитайте себе чи дитину (залежно для кого ви робите цю вправу), чи хочете ви прогнати цю хмару чи ще побути з нею. Абсолютно нормально, якщо в даний момент ви не хочете здувати “хмару смутку”, побудьте з нею, поговоріть, що вас турбує. 

Поганий настрій — лише хмарка над вами. Це є щось тимчасове. Її можна “здути” і замінити, наприклад, сонечком з  хорошими думками. 

Важливо, усвідомлювати свої почуття, називати і розділяти їх. Тоді дитина вчиться переживати їх у добрий спосіб

Вправа 4: “Долоньки єдності”

Сенс цієї гри полягає в тому, щоб завдяки образам та грі відчути ще більше єдності, приналежності, любові, відчути «що я не один, ми разом». 

1 варіант вправи:

 ми розмалювали свої долоньки фарбою і зробили їхній відбиток на папері, а потім допомагаємо дитині розмалювати її долоньку та робимо новий відбиток так, щоб вони накладались один на одним чи перетинались.

2 варіант:

По черзі обмалювали  свою руку та руку дитини на папері, накладаючи образи. Можна запропонувати дитині, щоб вона обводила вашу руку, а ви обмалювували її.

Ми навели приклади декількох вправ, що допоможуть вам продовжувати плекати стійкість. Ми не повинні бути сам на сам зі своїми викликами. Нам потрібні інші люди, щоб ділитися, вчитися, підтримувати один одного і мріяти разом. Ми — сильні і разом переможемо! 

Музей воєнного дитинства підтримує вас на цьому непростому шляху!

Інна Строгова – КПТ психологиня, має понад 7 років досвіду роботи з темою стосунків батьків і дітей. Основні її напрямки роботи: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості. 

Навіщо люди розповідають історії?

«Усі світові культури вигадували історії, щоб допомогти людям давати раду хаосу, у якій ми потрапляємо з моменту народження. Хаос  – це все що нам не відомо, будь-яка незвідана територія, яку нам треба обійти»

з книги «Сторітелінг для очей вух та серця»
Марка Лівіна.

У повсякденному житті нас всюди оточуюють історії. Вони можуть бути дуже різноманітними й виконувати, наприклад, такі функції:

• навчати;
• допомагати будувати стосунки;
• плекати мрії та надії. 

Тож, перед їхнім створенням, нам потрібно самим розуміти, яку функцію ми хочемо, щоб ця історія виконала. Припустимо, що ми хочемо допомогти дитині адаптуватися до нових реалій життя. 

Що впливає на наше бажання створювати історії?

Найчастіші фрази, що можна почути від батьків, коли справа доходить до створення історій — це: “Я не вмію”, “Я боюся розповісти щось зайве”, або “Це буде нецікаво”.

Спробуймо розібратися звідки беруться в нас такі думки. Якщо якась думка стоїть вам на заваді скласти історію для своєї дитини, запитайте у себе “Звідки у мене ця думка?”.

Можливо, раніше у вас був негативний досвід. Наприклад, хтось сказав, що, якщо не вмієш, то краще і не братися. Така думка може стати перепоною до будь-чого. Тож, важливо пояснити собі, що думка, звісно, має значення і вплив, але наші дії теж.

Коли трапляється певна ситуація, у нас виникають думки, що породжують наші емоції. І лише емоції, що ви відчуваєте після тієї думки, впливають на поведінку. А вже від поведінки залежать наслідки. Коли у нас зʼявляється думка, ми можемо обрати, яку емоцію ми хочемо відчути. Ми можемо обрати чи буде вона позитивна, чи негативна. Від цього і залежатимуть наші дії. 

Єдине, на що впливає ваша думка — це на емоції, але не на наслідки. На наслідки впливають дії, які ви можете обрати самостійно.

Ситуація  – Думка  – Емоція  – Поведінка  – Наслідки

Замість думки “Я не вмію / у мене нічого не вийде”, сформуйте для себе допоміжну позитивну думку. Наприклад  “Я хочу створити історію”. Допоміжні думки викликають   цікавість, сили, натхнення. 

Думки не матеріальні, але ми можемо думати про свої дії, куди скерувати свої сили. 

Після такої допоміжної думки, спробуйте почати з невеликих кроків: подивитися воркшоп, почитати книгу, знайти те, що приносить вам натхнення.

Після того, як ми розібралися зі своїми негативними думками й емоціями, якщо вони у вас були, переходимо власне до написання історії.

Як створити добру історію?

Зазвичай історія складається з трьох головних частин:

1. Що було: описати, що відбувається навколо до головної події: де, коли, хто головний герой чи герої. Спробуйте описати звичайне життя для вашого головного героя. Наприклад, 

У густому лісі, серед безлічі дерев, кущів і квітів, жило собі Мишенятко. Воно жило разом з мамою, татом і молодшою сестричкою у своїй нірці. Мама з татом ходили на роботу, а вони з молодшою сестричкою — у школу…

Важливо, аби головний герой був схожий на дитину, якій ви розповідаєте історію, щоб відразу були помітні спільні риси. Коли ми починаємо описувати цього персонажа, також зробити акцент на тому, як він почувався, що думав і робив.

Чим молодшого віку ваша дитина, тим більше можна описувати персонажа подібного до неї. 

2. Подія: це кульмінація вашої історії, коли стається переломний момент для героя. Наприклад: 

Одного ранку Мишенятко прокинулося від дивних звуків навколо. Воно ще ніколи такого не чуло і дуже злякалося, але мама-Мишка, тато-Мишка і сестричка були поруч. Вони сказали, що потрібно швидко збирати речі, бо прийшли злочинці й почали палити ліс…

3. Позитивне завершення: має дати дитині надію і показати мрію. На прикладі історії дитина може побачити, що навіть важка подія не зламала головного героя. Хоч він теж переживав важкі події, але всі впоралися і тепер мають щасливе життя. А, отже, дитину і вашу сімʼю теж чекає щасливе продовження історії.

Такий кінець історії має бути обовʼязково, зі світлом, з надією. Іноді ми закладаємо продовження боротьби. Показати дитині, що завжди є щось добре, хороші люди, які прийдуть на допомогу. Історія може стати маленьким доказом для дитини,  що вона має набагато більше сил, ніж очікує від себе.

При створенні історій вам також можуть допомогти такі питання:

• Що відбувається далі?
• Як герой впорався?
• Хто прийшов йому на допомогу?
• Де це відбувалося?
• Що відчував головний герой?
• Про що думав?
• Як діяв?
• Яка мрія палала в серці?

Як почати розповідати історію?

Один з найлегших способів, як почати розповідати історію — це запитати дитину: “Про кого ти хочеш послухати історію?”. Так можна відразу знайти персонажа й скласти спорідненість з ним.

Під час того, як ви розповідатимете, дивіться, як дитина сприймає те, що ви говорите. Спробуйте задіяти різні органи чуття. Можна також взяти до рук іграшку чи предмет, про який розповідаєте. Це допоможе активувати чуття та сенсорику. Якщо робите акцент на чомусь незвичайному, то можна показати жестами.

Допоміжні джерела:

• «Цілющі історії для дітей» Гельга Керншток-Редль  
• Практичні завдання для дітей для створення історій 
•  «Сильні почуття приходять та йдуть» 
•  «Терапевтичні кніжки для дітей: «Герої теж плачуть» 
• Порадник для батьків від «Коло Сім’ї»  
• Дітям і підліткам про війну: 5 особливих книжок українською мовою. 
• Музей воєнного дитинства 

Створення терапевтичних історій може допомогти дітям краще розуміти, що відбувається навколо: як діяти у невідомих ситуаціях чи пристосуватися до нових умов життя. У нашому житті, як в історіях, що батьки розповідають дітям, є багато світла й хороших моментів. Ми – такі ж сильні як і головні герої. Головне – вірити у власні сили й дарувати цю надію ііншим. 

Музей воєнного дитинства в Україні продовжує працювати, аби підтримувати дітей і батьків у цей непростий час. Слідкуйте за нашими сторінками в Facebook та Instagram, щоб отримувати більше корисної інформації, що може допомогти вам при розмовах з дітьми про війну. 

Коли? У четвер, 16 лютого, о 18:00 (за київським часом)
Для кого? Для вчителів та батьків.
Де? На платформі Zoom. 

Під час зустрічі учасники:
– Навчаться, як завдяки арттерапевтичній техніці подивитися на пройдений шлях;
– Попрактикують поведінкові, ігрові та творчі техніки;
– Наберуться сил та нових мрій про майбутнє. 

Інна Строгова – КПТ психологиня, має понад 7 років досвіду роботи з темою стосунків батьків і дітей. Основні її напрямки роботи: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості.

Реєстрація відкрита до 14:00 16 лютого.

Сьогодні авторка цих воркшопів підготувала відповіді на найчастіші запитання від батьків дітей віком від 4 до 9 років.

Авторка: Інна Строгова — КПТ психологиня, має понад 7 років досвіду роботи з темою стосунків батьків і дітей. Основні напрямки роботи: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості.

У 4-9 років активно розвивається фантазія та емоційна сфера. Через думки та, ще частіше, через образи, які лякають, діти можуть дуже інтенсивно переживати події війни. Інша реакція — мати доволі сильне відсторонення. У такому випадку дитина не хоче говорити про те, що турбує, щоб зайвий раз не згадувати пережитого. Це вік, коли діти можуть доволі по-дорослому формулювати свої думки, але, на відміну від дорослих, не мати змогу добре усвідомлювати та регулювати свої емоції. Тому мають місце вибуховість та сильні почуття, з якими інколи доволі непросто впоратися і дорослим. Діти у цьому віці можуть ставити багато запитань, але не знаходити в раціональних відповідях спокою, бо насправді більше потребують вашої присутності, підтримки, обіймів.

• Як говорити з дитиною, щоб не травмувати?

Це найчастіше питання, що звучало з початку війни на консультаціях та воркшопах. У ньому може бути і страх, і піклування. Гарна новина — для формування травми необхідна сукупність факторів, і одна невдала бесіда не може травмувати. Та все ж є деталі, які важливо враховувати під час розмови. Спробую скоротити до невеликої інструкції:

1. Бути у контакті зі своїми емоціями. Запитувати себе: «Як я зараз себе почуваю? Наскільки велика емоція страху/гніву/розпачу від 1 до 10?». Це допомагає зрозуміти, у якому ви зараз стані. Якщо присутні сильні переживання: усвідомити, за потреби, трохи стишити цей стан за допомогою дихальних вправ. При цьому не варто “затирати” власні відчуття. Це природно мати свої страхи й тривоги, та усвідомлювати їх (називати, підтримувати себе). Також можна додати слова самопідтримки:

«Мої емоції приходять та минають, як хмари на небі.  Я можу з ними бути, навіть, якщо є різні думки та тілесні симптоми. Я люблю свою дитину та маю бути поруч, навіть, якщо мені здається, що я не можу. Це тимчасово, усе минає, ми сильні, ми впораємось разом».

2. Говорити з дитиною потроху, слідкувати за її реакцією. Робити паузи та запитувати дитину, як вона зрозуміла те, що почула. Таким чином ми формуємо спільне бачення та взаємодію.
3. Говорити про факти та дарувати надію у гарних посланнях, говорити про емоції дитини та нормалізувати їх. «Я бачу, що ти схвильований/схвильована, так сталась така подія …., це може лякати, це нормально, ми впораємось, я поруч».

• Як не прищепити провину чи страх?

Страх — це природна емоція/реакція на війну, що сигналізує про порушення потреби в безпеці. Як і будь-яка інша емоція, він згодом минає, але може повернутися. Щоб пережити страх важливо говорити чи грати у те, чого боїться дитина. Також варто дуже обмежено ділитися з дитиною  своїми страхами. Краще, коли ви хочете це зробити, запитайте в себе: «Навіщо я хочу зараз цим поділитись? Як це допоможе?». Відчуття провини та сором — це соціальні емоції, які дорослі дійсно можуть передати своїм дітям. Важливим буде те, ЯК ви говорите до дитини, з якими емоціями, з якою метою:

Наприклад, так краще НЕ казати, аби не завдати болю собі та дитині, додати їй відчуття провини та страху:

«Нам і так тут важко, а ти ще не хочеш вчитися, як тобі не соромно, батьки про тебе турбуються, хвилюються за твоє життя, а ти…, от якщо нас не стане…» 

Як можна сказати сказати замість цього?:

 «Ми дуже стривожені зараз, тому нам іноді важко реагувати на твою поведінку спокійно. Я бачу, що тобі теж складно виконувати домашні завдання, та ми впораємось разом. Як тобі допомогти? Чим ти можеш допомогти по дому? Ми поруч, та продовжуємо тебе любити, навіть коли сваримося».

• Хотілося б виростити людину, яка не має ілюзій стосовно росії. Як це зробити?

Якщо розглядати ілюзії як хибне бачення чи сприйняття, тоді подивімося, як взагалі формується сприйняття дитини. Перший фактор, що впливає — це середовище (сприйняття важливих дорослих/батьків). Другий — власні роздуми. Яким чином попередити хибне сприйняття реальності? Говорити з дитиною про те, як вона бачить те, що відбувається. Давати додаткову оцінку фактам, читати разом різні джерела інформації. Вчити дитину перевіряти інформацію, розвивати критичне мислення, щоб бачити ширше те, що відбувається, вивчати разом історію.

• Не хочу прищеплювати дітям почуття ненависті й бажання помсти. Як бути, коли навколо її так багато?

Дуже гарний намір. Однак діти якийсь час можуть відчувати дуже насичений спектр переживань, зокрема ненависть. Це нормально, а от ситуація, в якій живемо — ні.  Важливо говорити про це дітям. Також можна розповісти, що кожна емоція  — це як паливо, що дає різке прискорення для авто, але на якому важко їхати в далеку подорож. «Як тобі, коли ти довго злишся, ненавидиш щось?»  – допоміжне запитання дитині. Можна помітити, що гнів та ненависть можуть сильно виснажувати, бо це емоції «короткотермінової корисності». Далі можна запропонувати вибір: «З чим у серці ти обираєш жити?».

• Дитина твердо вірить в нашу перемогу, я теж. Але важко прийняти, що можливо я роблю недостатньо, щоб ця перемога прийшла. Що робити з думкою, що колись  дитина запитає мене, чому я зробила замало?

Віра у перемогу — це велика сила та ресурс, що дає змогу жити, долати перешкоди, відчувати себе живим. Дуже добре, що дитина має такий скарб. Думки  — це продукт нашої свідомості, кожен з нас постійно про щось думає. Є допоміжні, нейтральні або шкідливі думки. 

Звернімо увагу на думку «можливо я роблю недостатньо». Чи додає ця думка сил? Чи допомагає розв’язувати якусь проблему? Можна відповісти собі та занотувати відповіді.

Приклад допоміжних питань до себе:

Що я зараз роблю для перемоги? Як я вже допомогла? Як я можу допомагати далі?

Це допоможе скерувати думки на дію та мати ДІЇ в НАДІЇ замість критики. Також можна похвалити та подякувати собі, бо це дає сили рухатися далі. А щодо думки «що може запитати дитина у майбутньому», можна її помітити «знов я про це подумала» та обрати іншу. Яка думка мені подарує спокій або допоможе у вирішенні труднощів?

• Дитина грається у війну. Чи це нормально? Чи треба втручатися в таку гру?

Гра — чудовий інструмент психіки навчатися, розважатися чи долати труднощі. Діти грають у війну, бо дитина, у свій спосіб, переживає події навколо. Це добре, коли в дитини є можливість грати. Задача дорослих — не заважати, хоча інколи споглядання таких ігор може дуже бентежити. Найголовніше — розпізнати свій стан, а потім аналізувати те, що робить дитина.

У таку гру варто втручатися тільки, якщо вона небезпечна або завершується безнадією. Тоді гра виглядає як поганий сон, що повторюється (коли дитина засмучена у кінці грі). Або ж, якщо дитина запрошує приєднатися вас до гри самостійно. В іншому випадку важливо запитати себе: “Як я сприймаю цю гру? Про що вона для мене?”

Після того, як ви щиро визнали власне сприйняття, можна споглядати за грою більш відкрито та сфокусуватись на дитині:

«Як моя дитина почувається, коли вона грає? Як їй стає потім?»

Такі ігри можуть бути повторюваними, можуть мати нецензурну лексику, вирази, які вдома не вживаються. Але у грі можна залишити простір для сильної люті та болю, які, можливо, дитина просто не готова обговорювати з дорослими. Тож ці ігри є нормальними, навіть допоміжними.

• Дитина запитує, коли вона повернеться до школи в Україну, до вчителя, свого класу? Та це насправді може бути невелика втрата порівняно з тим, що відбувається у житті українців. Як найкраще це пояснити дитині?

Важливо відверто говорити про факти та обов’язково підтримувати (говорити про почуття дитини). Якщо у вас немає відповіді, коли ви повернетеся, то можна відверто про це казати. При цьому, якщо ви маєте надію повернутись — також на цьому наголосити. Гарною ідеєю буде продовжувати зв’язок з друзями та однокласниками, передивлятися разом фото та відео з дому. Може бути сум, але водночас буде плекання надії, контакт з людьми та місцями, які мають значення, в яких живуть дружба, любов, спогади.

Дорослі можуть більше розуміти про життя та порівнювати втрати, біль. Однак дитина сприймає світ інакше, і школа  — це ціле життя для неї. Це може бути велика втрата для дитини — не повернутися у свій клас чи не мати змоги погратися знову зі своїми іграшками. Головне — не применшувати цей біль, не знецінювати, а дати дитині простір для цього. Щоб вона могла і плакати, і неодноразово говорити про це. Це допомагає усвідомити та пережити біль, стати стійкими та гнучкими до викликів життя.

• Як відповідати на питання: коли закінчиться війна? Чи ми виживемо?

Коли дитина ставить так запитання, важливо дивитися, що з нею у цей час відбувається, які почуття стоять за цими питаннями. Зараз діти та дорослі можуть відчувати дуже сильну потребу в безпеці, яка була порушена. Тому нервова система активує тривогу та страх. І як спосіб подолання, шукає запевнення, гарантії. Насправді це призводить лише до тимчасового полегшення. Як тоді відповідати на ці питання?

По-перше — зауважити стан дитини «я бачу, ти схвильована/роздратована, тобі хочеться розуміти що буде далі». Після цього можна сказати, що ніхто не знає точної відповіді на ці питання, але ми можемо зараз робити щось, що буде допоміжним, щоб наблизити перемогу, щоб подбати один про одного. Нам усім треба мати надію у серці, що буде укріплюватися через добрі думки та дії. Докладніше про тривогу та реакцію на неї можна почитати з дитиною у книжці «Сильні почуття приходять та йдуть».

Діти — це зростаючі мудреці, а не жертви війни. Вони потребують, щоб ми, дорослі, бачили світло всередині них. Говорили про те, з чим вже впорались, дарували надію в дії, що далі продовжуємо шлях до перемоги. 

Отримуйте ще більше корисної інформації на сторінках Музею воєнного дитинства у Facebook та Instagram.

Вікторія Нестеренко

Коли мене запросили на роботу в Музей воєнного дитинства, я передусім думала про те, що я можу дати дітям та Музею. Багато років я працюю з сиротами, з дітьми, що пережили важкий життєвий досвід, з тими, хто втратив домівку через війну. Тож вмію емпатійно слухати, задавати тактовні питання, показувати, як бережно ми в Музеї ставимося до історії дитини та тієї речі, яку вона принесла в експозицію. Проте виявилось, що і діти, і Музей дали мені набагато більше – вони підготували мене до повномасштабного вторгнення. Тож на основі зібраних історій я хочу розказати, як діти реагують на війну і чому можуть дорослі в них навчитися.

Психіка дітей адаптується до воєнних подій набагато краще за дорослу

Одразу скажу, що психіка дітей адаптується до воєнних подій набагато краще за дорослу. Це ні в якому разі не означає, що для дитини є нормальним перебування під обстрілами, або що абсолютно всі діти швидко звикнуть до повітряних тривог, але так працює наше тіло, рятуючи маленьку людину від спектру емоцій, які вона ще не здатна повністю перетравити. Діти, що стикнулись з війною у віці до 14 років, часто описують свій досвід переїзду та евакуації як веселу пригоду, зосереджуючись у спогадах на нових місцях, що вони відвідали, нових знайомствах, повсякденних подіях. Часто вони не помічають матеріальних труднощів, які вирішували їх батьки, і тільки в старшому віці рефлексують про це. Під час ночівлі в метро у Харкові навесні 2022 року знайомий першокласник не звертав увагу на незручні умови, натомість пишався, що волонтери видають сніданок спочатку дітям і він, як справжній мисливець, приносить продукти своїй родині.

Часто підлітки не діляться з батьками своїми страхами й переживаннями

Підліткам набагато складніше. Вони вже добре розуміють «проблеми дорослого світу»: пошук житла на новому місці, втрата кар’єри або цінного майна. У спогадах вони часто розказують, що не ділились з батьками своїми страхами та переживаннями, тому що дорослим і так важко. З часом це призводить до емоційної закритості, віддаленості у стосунках з рідними людьми. Частина підлітків намагається ігнорувати негативний досвід. Дівчинка-підліток, що вже була змушена евакуюватись з рідного міста у 2014, а тепер покинула Харків у 2022, воліє не розказувати новим знайомим всю історію, а казати, що вона народилась у тому місті, де вони з батьками зараз. 

Для маленьких дітей важливо виражати свої емоції у грі.

У перший день повномасштабного вторгнення я спостерігала, як діти гоцали бомбосховищем і гралися у війну, захищаючи один одного від уявного російського солдата. Справжні росіяни були за пару кварталів, але малих це, здавалось, не турбувало. Нещодавно дівчинка 8 років розказувала мені, як під час ракетного обстрілу вона не розгубилась і не злякалась, натомість її пес запанікував і дівчинка хоробро прикрила його від обстрілу. Неважливо, чи ця історія правдива; важливо, що в такій формі дитина бореться із безпорадністю, доводить собі, що вона сильна і навіть може захищати інших. Натомість, для підлітків важливими є власні обов’язки, ідеально – піклування про менших дітей. В одному з інтерв’ю дівчинка, згадуючи про події 2014 року в Краматорську, докладно описувала як дбала про сестру і її тривожний портфелик з іграшками, натомість відчуваючи себе дуже дорослою. Тож якщо ваша дитина (чи дитина в вашому оточенні) панікує, спробуйте втішати її через гру в піклування про іграшку, яку взяли з дому, або яку знайшли чи купили в новому місці проживання. У другому випадку іграшці теж можна придумати історію біженства.

Майже кожна дитина, що втратила рідну домівку, докладно розказувала, які зі своїх дитячих скарбів їй вдалося зберегти, а які були втрачені назавжди. З одного боку, дорослі навряд чи погодяться, що колекція наліпок вартує місця в тривожній валізці, з іншого боку – одяг можна знайти в гуманітарці в будь-якому місті, а от такі дрібнички бережуть нашу особистість. І, звичайно, фотографії, особливо це стосується друкованих, які неможливо потім відтворити.

Для дорослих так само важливо ділитися своєю історією

Всі згадані мною ситуації цілком підходять і для дорослих. Для нас так само важливо не ігнорувати свою історію, а ділитись з нею – давати інтерв’ю, брати участь в різних проєктах, відкриватись тим, кому ми довіряємо або навіть стороннім людям, якщо дозволяють обставини. Щоб заспокоїти себе, варто пробувати дбати про інших – неважливо, це такі ж самі дорослі, чи діти, чи ваші тваринки, чи хай навіть іграшка, з якою ви будете подумки розмовляти. Збираючі тривожну валізку, викиньте з голови практичність. Звичайно, варто прихопити з собою документи та гроші, та й тепла кофта не завадить. Але основне місце мають займати пам’ятні речі або ті, які для вас важливі. З ними ви відтворите відчуття дому будь-де, а це допоможе вашій особистості трошки стабілізуватись.

В останній день перед повномасштабним вторгненням, я брала інтерв’ю у дівчинки, яка з 2014 року не бачила свою маму, що залишилась на окупованій території. З того моменту я часто нагадую собі, що сумний кінець історії не обов’язково кінець, і поки ми боремось, є надія зустріти наших рідних і повернутись до тимчасово окупованих міст. Але щоб боротись, потрібні сили, в тому числі, моральні. Тож дбаємо про психологічний стан себе та оточуючих, і рухаємось до Перемоги!

Авторка: Інна Строгова, КПТ психологиня, що має понад 7 років досвіду роботи з темою стосунків батьків і дітей. Основні напрямки в роботі: батьківсько-дитячі стосунки, тривожні розлади, депресія, робота з самооцінкою, регуляція злості.

Підлітки можуть дуже емоційно переживати події теперішнього, а можуть навпаки стримуватися та не хотіти ділиться тим, що з ними відбувається. Обидві реакції нормальні, це ситуація війни не є нормальною. Як би вони себе не поводили, вони дуже потребують вас, дорослого, якому можна довіритися, з яким можна поговорити про важливе та разом долати труднощі та плекати надію в серці. Важливо бачити в дітях і підлітках не жертв війни, а маленьких воїнів світла, бачити їхню жагу впоратися, їхні мудрість і стійкість, множити ці вміння. Плекаймо стійкість, любов та підтримку разом, любі батьки!

• У мене сильна тривога, важко говорити з підлітком про війну. Як допомогти собі?

Мати злість, розпач, тривогу чи інші почуття щодо подій війни – нормально. Не варто прагнути зовсім прибрати тривогу, бо це нереалістично. Стишити/нормалізувати, щоб вона не сильно заважала робити важливі речі – це в наших силах. Перший крок – усвідомити, що тривога є нормальною реакцією організму. Другий – що симптоми тривоги (прискорене серцебиття, відчуття задухи, оніміння тощо. Аби їх ідентифікувати, можна пройти опитувальник Тривоги Бека) минуть, навіть якщо вони дуже неприємні. 

Думки при тривозі можуть мати нав’язливий характер, але зараз наука нам надає багато дієвих вправ, як їх опанувати (наприклад, навчитись їх помічати та записувати). Важливо помітити тривогу, нормалізувати її та зробити важливе спостереження: «Я бачу, що зараз піднялась моя тривога, паморочиться в голові та серце сильно б’ється, але це нормальна реакція організму на тему війни, я можу говорити з дитиною про важливе, навіть попри тривогу, а вона все одно мине».

Надмірна тривога може потребувати окремої уваги та діагностики у спеціаліста психічного здоров’я (психолога/психотерапевта/невролога).

• Я боюся почуттів дитини, боюся її налякати. Що робити у такому випадку?

Почуття дійсно можуть бути дуже різними та сильними: і крик, і сльози, і обурення. Важливо, що будь-які емоції згасають. Відчувати їх природньо, нормально говорити про них і просити про допомогу. Зараз особливо важливо нормалізувати та розділяти емоції.

Дитині можна сказати: «Я бачу, що ти налякана. Так, те, про що ми говоримо, – це дійсно страшно, але ти і я  – ми більше, ніж цей страх. Він лише частина нас, ми з ним впораємось. Давай разом пошукаємо, що ми можемо зробити тут і зараз». Інколи нам просто треба побути зі страхом і побачити, як він минає, інколи нам дуже потрібна дія, що допоможе його подолати.

• Скільки можна давати інформації про війну?

Якщо ваша дитина має запитання, відповідайте потрохи, без довгих лекцій. Перепитуйте,  чи було зрозуміло: «Чи я змогла відповісти? Що саме ти зрозуміла?» Якщо ви хочете проговорити про події війни (новини чи події, що торкнулись родину), майте план розмови та виберіть відповідний час. Заплануйте разом, коли поговорите про важливе, щоб разом впоратися із емоціями від розмови, укріплювати хороші стосунки.

• Не знаю, які підібрати слова, щоб пояснити воєнні події. Як говорити: реалістично чи недоговорювати правду?

Варто говорити фактами, наскільки це можливо, без сильного емоційного забарвлення, яке інколи, на жаль, можна побачити у деяких ЗМІ. Варто говорити з увагою до почуттів, підтримувати, пояснювати те, що ви розумієте, та завершувати думками, що дають надію жити, справлятись.

• Як говорити з підлітком, щоб у нього не розвивались фобії та депресії?

Для розвинення будь-якого розладу, чи то депресія, чи фобія, нам мало одних розмов. Є багато факторів, що впливають на формування розладу. Якщо впізнаєте симптоми якогось розладу, важливо звернутися до спеціаліста за діагностикою (важливо, щоб це був науково обгрунтований підхід, як КПТ, ACT, DBT тощо), щоб визначити, як собі чи дитині з цим зарадити.

Говоріть потрохи, перевіряйте розуміння підлітком сказаного, запитуйте, як йому/їй з цим. Важливо, щоб ваші розмови про війну завершувались дією в надії. «Чим ми можемо допомогти?»:  відправити кошти, допомогти волонтерам, помолитися, підтримати добрими словами тощо.

Важливо пам’ятати, що відчувати страх, гнів, розпач у розмовах про війну – нормально. Не варто прагнути позбутися цих відчуттів, варто давати їм простір і скерувати на допоміжну дію.

• Дитина закривається та не обговорює зі мною страхи. Чим зарадити?

Так, таке може бути і це нормально. Навіть якщо ваша дитина доросла і раніше могла поділитися тим, що її турбує, зараз може бути інакше. Інколи дуже важко говорити про страхи, почуття, особливо в непростих умовах війни, що триває. Підлітки можуть надавати особливе значення таким розмовам: «Я розкажу і мені стане гірше, страхи справдяться», «Мама/тато буде сильно переживати через мене». Варто лишити за дитиною право ділитись тим, що з нею відбувається, наскільки вона може це зробити.

Аби допомогти, варто говорити про страхи як частину життя, яка є в кожного. Почати розмову можна так: «Я бачу, що тебе щось турбує, ти можеш поділитись зі мною, я теж маю хвилювання, але ми можемо справлятися з ними разом. Бо страх – це природня емоція. А думки та картинки, що його супроводжують, можна проговорити, розділити. Завжди можна отримати підтримку від близьких». 

Залежно від того, який страх має дитина, може бути різна стратегія дій, але узагальнено: ми або просто живемо зі страхом та він минає, або робимо те, чого боїмося.

• Дитина має апатичний депресивний настрій, нічого не хоче, каже: «нащо щось робити, ми і так усі помремо». Як допомогти?

Найменші підозри на депресію (чи погіршення якості життя через ментальні труднощі) потребують звернення до спеціаліста. По-перше, є перевірені протоколи роботи, які можуть допомогти одужати (науково обґрунтовані підходи: КПТ, ACT, DBT тощо). По-друге, при депресії є великий ризик суїциду, який можна попередити.

Поясніть дитині, що у кожного з нас можуть з’явитися такі  думки. Ми можемо їх залишити з собою та вірити їм (думати про це, підкріплювати поведінкою). Але думки  – це лише продукт нашої свідомості, у нас є вибір, як дивитись на те, що відбувається. Наприклад,  коли вам зле, охопила безнадія, і думки в голові додають болю, запитайте себе: «Як можна собі зарадити, як я ще можу думати про те, що відбувається? Як інші люди переживають події війни?»

• Підліток використовує лайку в розмовах про війну чи іграх. Що з цим робити?

З одного боку, лайка  –  це  спосіб вираження сильних почуттів, і її зараз можна почути і у віршах, і в піснях, побачити в карикатурах. Здебільшого, ми можемо усвідомлювати та контролювати свою мову, але зараз такий контекст життя, багато сильних почуттів, невизначеності, і мозок може видавати ту лайку подумки чи вголос. Тож не треба сварити підлітків за лайку. Краще пояснити, як ще можна говорити про почуття та події. 

Варто пояснити підліткам, що така лексика не може бути частиною комфортного спілкування у соціумі. Це як приправа, яку важливо використовувати свідомо. Ми маємо за цим слідкувати, щоб не розгойдувати механізм мовлення, але лайка може прориватись – інколи ми потребуємо місця і часу для цього. 

З іншого боку, якщо лайка виникає через брак словникового запасу, через неможливість інакше сказати про почуття, така ситуація потребує допомоги та корекції.

• Іноді не знаю, як заспокоїти дитину та пояснити їй, чому ми не вдома, чому тато не з нами, коли закінчиться війна. Як бути?

Це дійсно складні розмови та питання, на які ми можемо не знати відповіді. І тут найголовніше роздивитись, що стоїть за цими питаннями: можливо – страх і тривога, можливо – розпач і біль, а можливо – усе разом. Ці питання можуть бути вимогами припинити те, що відбувається, та зменшити цю купу невизначеності, що зараз є у житті.

На жаль, є те, чого ми не знаємо і на що не впливаємо, але є те, що в наших силах. Важливо це віднайти і добре розуміти, що саме зараз ви можете зробити – як допомогти, як підтримати. Важливо висвітлити почуття, які має підліток, говорити про них, говорити про невизначеність та про надію, про мрії:

«Я бачу, як тебе тривожить те, що зараз відбувається, як багато невизначеності, якої я не можу тебе позбавити. Але я можу допомогти з нею впоратися – ми можемо дозволити невизначеності існувати (бо вона завжди є) та лишити без відповіді питання, на які немає відповіді.  Але ми також можемо знайти питання, на які є відповіді зараз: «Як я можу жити зараз? Як можу допомогти собі чи іншим? Як я можу підтримати надію в серці на зустріч з татом, на гарне майбутнє разом?» Наша мудрість зростає, коли ми усвідомлюємо свої сили, коли замість супротиву обставинам знаходимо точку, куди докласти ці сили».

• Мене турбує, що діти грають у війну та наповнюються ненавистю, яку транслюють соціальні мережі й однолітки. Як навчити не наповнюватися ненавистю до агресора, не реагувати агресією на те, що відбувається?

Ігри у війну  –  допоміжний спосіб психіки дитини та підлітка пережити воєнні події, «перетравити» те, що відбувається. Ненависть, злість, гнів – доволі сильні та дискомфортні емоції, які є нормальною реакцією на війну. Однак це емоції, які ми маємо навчитись не лише проживати й усвідомлювати, а й регулювати. Агресія – це поведінка, яку людина може змінювати, якою може керувати. Перш за все, нормалізуємо ці емоції, далі говорімо про їхню силу та наслідки, а потім шукаємо, куди їх можна скерувати.

У цій ситуації можна сказати наступне: «Я бачу, як ти злишся, ти хочеш усе розкидувати. Тобі важко вчитися, робити справи, які ти любив раніше. В емоції злості багато енергії, та ти можеш керувати нею. Навіть якщо хочеться зациклитися (постійно лаятись на росію чи переповідати страшні історії), ти можеш обрати, куди витратити ці сили з користю. Інакше злість візьме тебе в полон і потім ти будеш відчувати безсилля. Я вірю в тебе, що ти можеш з цим впоратись. Давай подумаємо, куди можна скерувати сили, коли ти повен злості та ненависті?»

• Ми з міста, яке зараз зруйноване/окуповане, та не знаємо, чи зможемо повернутися.  Мені важко пояснити дитині, чому саме на її долю припала війна, у чому її сенс, чому світ не може зупинити росію, де і коли ми знову зможемо почуватися як вдома. Як бути?

Так само як і в інших питаннях, тут ідеться про те, як справлятися з невизначеністю, болем, який вона може заподіяти, та питаннями, на які немає відповіді.

Постійна чи тимчасова втрата дому  –  це втрата, про яку важливо говорити, яку важливо розділяти та нормалізовувати біль від неї. Підтримка та час можуть лікувати, але лише коли ми визнаємо, що відбувається, та коли пояснюємо, що це нормально: сумувати, плакати, згадувати дім. Важливо мати для цього простір і час, коли ви разом із дитиною дивитеся фото з дому, пригадуєте, що робили там, як жили. Коли ми торкаємось болючої теми, щоб полікувати «рану, що болить», це дає сили справлятися. 

Щодо відчуття дому – поки ми горюємо, важко його поновити і знову почуватися десь так, як вдома. Це нормально, потрібен час. Допомогти з цим може хороша вправа – «Безпечне місце». Потрібно уявити себе у безпечному місці, де ви почуваєтеся комфортно і затишно. Заплющіть очі й уявіть його у всіх деталях, спробуйте почути звуки, які лунають звідти, відчути запахи. Важливо, щоб це було щось фантазійне, а не там, де ми були. Ця вправа дає змогу зняти напругу та відчути спокій, наскільки це можливо.

• Дитина на власні очі бачила бойові дії. Як після цього пояснити їй, що зараз уже все спокійно?

Для відповіді на це питання важливо розуміти, що саме дитина бачила та чула, що з нею відбувалося. Як дитина зараз себе почуває, які у неї сон та апетит, на скільки поновився умовно звичний ритм життя? Як вона сама оцінює свій стан, чи є щось, що не дає спокою: тривожні думки та картинки в голові, страшні сни, відчуття страху чи навпаки емоційного завмирання? Можливо, є сенс провести психологічну діагностику, щоб розуміти, яка саме потрібна допомога.

Якщо стан дитини відносно добрий, то гарною допомогою буде відновлення умовно звичного ритму життя (навчання, дозвілля, хатні справи) та розділення минулого і теперішнього часу через гарні послання. Наприклад, якщо дитина лякається гучного звуку грому, можна сказати наступне: «Я бачу, що ти зараз налякана, та це грім, просто грім на небі, ми в безпеці, ми врятувались, зараз ти у безпеці». 

Якщо дитина описує події минулого та сильно через це переживає, занурюється, має сильні емоції  –  важливо зробити діагностику разом із фахівцем із психічного здоров’я. А як допомога тут і зараз  –  нагадати, що це в минулому, сказати, який зараз час, де вона зараз, що вона у безпеці.

Хоча подібні питання хвилюють багатьох батьків, у кожному індивідуальному випадку для повної відповіді потрібно більше первинної інформації, а отже необхідні приватна бесіда та робота з психологом. Не вагайтеся потурбуватися про себе і близьких та зверніться до наукових дієвих методів психологічної допомоги (таких як КПТ, ACT, DBT тощо).