Війна є зовсім незрозумілим явищем для дитячої психіки. Діти втрачають звичне життя та змушені покидати домівки, родичів, друзів та улюблені іграшки. Це великий стрес, тому недивно, що вони відчувають тривогу та фрустрацію. Якщо уявимо собі шкалу стресу, де десять – це найвищий показник, а нуль – це відсутність стресу, то війна буде десять з десяти для всіх: дорослих та дітей. Крім цього, війна має тривалий характер, і це виснажує психіку. Тому для частини дітей цей досвід не минає безслідно: вони переживають посттравматичний стресовий розлад, депресію, тривогу (1), труднощі з поведінкою (2).

У всіх нас війна забрала відчуття безпеки та стабільності. Втім, ми, дорослі, маємо слова та методи, як давати собі раду. Натомість, діти часто не мають не те, що варіантів самодопомоги, але й навіть відповідних слів – аби виразити, що з ними відбувається, що вони пережили, які надії втратили, чого зараз бояться та на що сподіваються.

Коли діти формують у голові послідовну історію й пояснення стосовно пережитого, тобто такий собі цілісний наратив, який має початок, середину та завершення, та діляться  ним з кимось, це допомагає їхній психіці опрацювати та проживати травматичні події, а не застрягати на них. Зменшуються флешбеки (тобто повторення в іграх чи розмовах дітей деталей, які вразили чи травмували, або мимовільне повернення дитини в болючі спогади), нічні жахіття та тривога.

Дитина має сформований наратив війни та власне пояснення, коли вона сама собі відповідає на запитання:

  • Що відбулося та в якій послідовності? Хто був поряд зі мною? Які труднощі вдалося подолати? Хто допомагав нам на цьому шляху?
  • Як я собі пояснюю те, що відбувається, тобто війну? Які в мене є страхи або запитання? Що мені все ще здається незрозумілим? На що я сподіваюся та в що вірю?
  • Як дорослі дбають про мене та які мої кроки? Коли стає дуже страшно, тривожно або сумно, як я можу собі допомогти? До кого я піду, коли так почуватимуся? Може, я помалюю або піду обійму бабусю?

У цьому процесі укладання дитячого досвіду неможливо обійтися без люблячих дорослих. Наші спроби допомогти та поговорити мають бути допасовані до віку дитини та бути зрозумілими їй. Перш, ніж щось робити, запитайте себе: скільки років моїй дитині і що буде найкращим для неї, щоб впоратися в цій ситуації?

Укласти та виразити свій досвід діти можуть не лише через слова. Тут на допомогу приходить мистецтво. Залежно від віку дитини, можна малювати, грати в ігри, відігравати сценки, ліпити та разом складати казки. Це можуть бути історії, де вигадані герої/героїні зазнали війни, але пройшли випробування і впоралися. Цей процес допомагає дітям запам’ятати хронологію подій, а отже, психічно опрацьовувати те, що відбулося, отримати пояснення відповідно до їхнього віку й потреб. Вплетіть у сюжет історії досвід вашої дитини: як вдалося адаптуватися в новому домі, або подбати про молодшу сестричку, яка дуже плакала в дорозі.

У батьків є суперсила – надавати дітям крила. Коли підсвічуємо в наших розмовах з дитиною її сильні сторони, відвагу та терплячість, добре серце, то робимо неоціненний подарунок: ми розповідаємо історію, як дитині вдалося впоратися з викликами війни та стати сильнішою. Ми даруємо їй історію, яку вона може пронести не лише крізь випробування війни, але й через все своє життя.

Пам’ятаймо про кількість інформації, яку даємо дитині за один раз. Хай це буде невелика, але корисна доза відповідей, запитань або казок.

Батьки — перші рольові моделі в житті дитини. Вони як дзеркало, яке показує, як можна і як ні. І все ж дітям не потрібні ідеальні батьки. Їм потрібні ті, хто їх любить та дозволяє собі бути живими людьми та відчувати різне, навіть – смуток, хто теж може бути розгубленими та не знати чогось. Тоді діти розумітимуть, що бути бездоганними – необов’язково.

Іноді діти запитують нас щось, чого ми не знаємо: «Коли закінчиться війна?», «Коли ми повернемося додому?», «Чому вони напали на нас та почали війну?». Ці запитання болять, і поки в нас нема відповідей, але ми можемо проявити чесність (допасовану до віку дитини): «Я не знаю, коли закінчиться війна. На жаль, ніхто поки що не знає, але наші ЗСУ роблять все можливе, щоб це трапилося якнайшвидше. Хочеш намалювати нашим захисникам малюнок або написати листа?», «Я бачу, що тобі дуже сумно і поки не знаю, коли ми повернемося додому. Ти дуже хочеш додому, я також. Як тільки можна буде повертатися, ми відразу спакуємо твій портфелик і поїдемо», «Я бачу, що ти засмучений/розгублена/злишся. Це дійсно дуже важко. На жаль, іноді люди починають війни, і це справді дуже складно зрозуміти. Але я хочу, щоб ти знав (знала), що наші захисники та захисниці щохвилини роблять все, щоб війна закінчилася».

Кожній людині хочеться бути побаченою та вислуханою, знати, що її досвід має значення, а її сподівання – важливі. Тому дуже важливо не знайти ідеальні слова, а щоб дитина не залишилася наодинці зі своїми переживаннями та запитаннями, а могла розповісти їх комусь із дорослих.

Гарно допомогти дитині не лише виразити свій досвід, але й емоції: вислухати її, запитати уточнюючі запитання, допомогти назвати, що вона відчуває, підтвердити, що це — нормально таке відчувати, що дитина не божеволіє, і ви теж часом злитеся, сумуєте або розчаровані.

Якщо дитина не розуміє, що вона відчуває, то відмалюйте її долоню та напишіть п’ять емоцій на кожен палець (злість, смуток, страх, радість, задоволення). Поясніть дитині кожну з них: як вона проявляється, у яких ситуаціях її відчуваємо. Іноді ми відчуваємо відразу кілька емоцій. Щодня разом показуйте на долоні, що сьогодні відчували.

Війна вже трапилася, і тому дати їй місце в думках та історіях дітей важливо. Але це не єдина історія, яку вони розповідатимуть собі: поряд із війною продовжується їхнє дитинство, буття разом із улюбленими людьми, мрії та сподівання. У наших силах допомогти їм скласти докупи те, що відбулося, та повірити, що їхнє дитинство – щось значно більше, ніж війна.

Авторка статті Марта Приріз, психологиня, психотерапевтка, авторка книги “Я у своєму житті. Путівник до себе”.

  1. War Experiences and Distress Symptoms of Bosnian Children. Richard D. Goldstein, MD; Nina S. Wampler, MS; Paul H. Wise, MD https://www.publications.aap.org/pediatrics/article-abstract/100/5/873/64617/War-Experiences-and-Distress-Symptoms-of-Bosnian?redirectedFrom=fulltext
  2. Mental health of children living in war zones: a risk and protection perspective. Claudia Catani https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC5775132/#wps20496-bib-0004