У посібнику Post Bellum Україна «Як працюють усні історії» програмна директорка Світлана Осіпчук розповідає про основні принципи формування архіву, чутливість як ключ до роботи музею та особливості створення виставок.
Читайте матеріал далі.
В основі нашого архіву — особисті історії дитинства під час двох воєн: російсько-української війни, що триває з 2014 року й дотепер, і Другої світової. У першому випадку респонденти — діти або молодь, у другому — старші люди. Надалі ми плануємо розширювати архів, додаючи історії про інші воєнні конфлікти.
Колекція записів і предметів
У наш архів потрапляють усноісторичні інтерв’ю, які ми записуємо за попередньо складеним питальником, а також предмети, пов’язані для респондентів з їхнім досвідом війни. Станом на початок жовтня 2025 року в архіві музею 691 інтерв’ю про нинішню війну та 58 — про Другу світову. Наша колекція нещодавно перетнула позначку в 1000 предметів*. Це найрозмаїтіші речі: посуд, з якого їли в підвалі будинку в «сірій зоні» ще під час АТО; іграшка, яка супроводжувала дитину у вимушених переміщеннях на початку повномасштабного вторгнення; конспекти, написані в харківській підземній школі на станції метро, і багато інших.
Отриманий від респондента під час інтерв’ю предмет — це наш основний медіум, через який історія потрапляє в публічний простір. Ми не записуємо відео й не фотографуємо оповідачів, а отже, допомагаємо відвідувачам музею витримати емоційну дистанцію. Це перевага нашого методу, однак аудиторії вона може здаватися вадою. Від такої чутливої теми, як дитинство під час війни, відвідувачі часто очікують більшої емоційності. Нас навіть запитували, чому ми не додаємо до предметів портрети дітей, щоб аудиторія могла глибше співпереживати їхнім розповідям.
Виставки
Водночас для багатьох наших відвідувачів тема війни емоційно заряджена навіть поза виставкою. Ми помітили, що після початку повномасштабного вторгнення на наші виставки стало ходити менше людей. На тлі огрому особистих і медійних історій про воєнні втрати люди захищаються від контакту з болем.
Історії про дитинство під час війни резонують особливо. Чому так? Досвід дитинства універсальний, усі дорослі були дітьми, тому можуть накладати на сучасні історії дитинства ще й власний досвід, часто непростий, а також досвід свого материнства чи батьківства. Ми завжди наголошуємо, що дивитися всю виставку одразу необов’язково: варто залишити собі час на рефлексію та перепочинок, а до експонатів можна повернутися пізніше.
Зберігати чутливість
Одна з головних вимог нашої роботи — балансувати між тим, що ми маємо в архіві, й тим, що можемо показати аудиторії. З одного боку, ми хочемо бути чутливими до своїх відвідувачок і відвідувачів. З іншого — не можемо вдавати, ніби дитинство в Україні під час війни нескладне, однорідне і в усіх історіях дитина успішно дає раду з довколишніми подіями. Життєві труднощі можуть залишати дитині травматичний слід, і дізнаватися про це буває боляче. Ще складніше відвідувачам дізнаватися про непроговорене в суспільстві: про гнів або вчинки на межі й за межею прийнятного, як-от вимушене спілкування з окупантами; про образу на тих, хто не прийняв тебе на підконтрольних Україні територіях після виїзду з окупації; про самозахисне уникання теми війни, яке комусь може здатися байдужістю.
Нам важливо зберігати чутливість до розмаїття воєнних досвідів. Ми хочемо, щоб діти, підлітки й молоді люди, чий досвід ми ще не документували, могли пересвідчитися, що передати свою історію в наш архів — безпечно. Бо ми зберігаємо приватність респондентів, а їхні історії не стануть приводом для упереджень чи узагальнень на кшталт «покоління, у якого вкрали дитинство». У кураторських текстах до виставок ми не повчаємо і не драматизуємо. Ми прагнемо залишати простір для вільного контакту з досвідом дитинства, нікому не заважаючи своїми інтерпретаціями.
Робота з експозицією
Один із наріжних каменів облаштування наших виставок — рівне представлення всіх історій. Ми завжди пересвідчуємося, що всі предмети у виставковому просторі розташовані на рівних умовах. Якось ми міркували, як представити історію хлопчика, який давав інтерв’ю жестовою мовою. Спочатку не могли зрозуміти, як перевести її в текстову форму, аби не вирізнялася з-поміж решти, і ледь не виділили відокремлену частину виставкової зали, щоб показати відеозапис. У такому разі ми доклалися б до поширеного досвіду представників вразливих груп — сегрегації від спільноти. Тож зупинилися все-таки на текстовому форматі.
Виклики публічності
Використовуючи усноісторичні архіви в публічних проєктах, передусім треба враховувати наслідки публічності. Автори й куратори мають добре розуміти такі наслідки та пояснювати іншим. Згода на інтерв’ю, яку ми підписуємо перед записом, має бути справді поінформованою. Під час війни від цього може залежати фізична безпека всіх, кого там згадано. Публічна увага до чиєїсь історії буває виснажливою, а людина може цього не усвідомлювати, коли погоджується розповісти про свій досвід.
Але, звісно, участь в інтерв’ю може принести й користь. Валідація досвіду через суспільну увагу й визнання — це складова постконфліктного одужання і кожної людини зокрема, і нас як спільноти.
*Станом на грудень 2025 колекція музею налічує 796 предметів та 1377 інтервʼю.
