Спогади про дім

На цих листівках зображені найвизначніші місця з Криму, тут всі асоціації, які можуть бути з Кримом. Це моє місто, і тут вокзал, який завжди був шумним, і там багато людей. З ним пов’язано багато цікавих історій, починаючи з того, що на циферблаті цього годинника – мало хто знає – зображені знаки зодіаку, і там прихований 12-й інший знак. 

Це інжир. Він у мене асоціюється з Партенітом, з приємним вереснем, коли приємно тепло. 

Тут мушлі, море, все як ми любимо.

Я їх купила перед самим від’їздом влітку, і я думала, що вже через місяць зможу повернутися до батьків, буду купатися в морі, але вийшло по-іншому. Це для мене як таке нагадування про те, що не варто сподіватись на якісь речі, будувати якісь очікування собі, але пам’ятати. 

Приємно почуваюся, коли на це все дивлюся, тому що я люблю ці всі місця, я готова розповідати про них годинами. Це намальовано людьми, які теж люблять це місце. 

Дарина, нар. 2002 р.
Сімферополь

Запах донецької зими

Один із перших моїх флаконів парфумів мені подарували на Новий рік, коли мені було років 14-15. Це особливість дітей-підлітків, що ти ніколи не користуєшся парфумами щодня чи тільки для себе. Дорослі на таке страждають. Я виливала на себе по пів флакона цих парфумів лише на свята. Лише на дуже великі свята. На Новий рік, на день народження, і коли ми ходили до маминих чи татових друзів. Зі своїми друзями, я вважала, сенсу особливо прискатися немає. І тому ці парфуми для мене були дуже новорічними. Я реально обливалася ними. І потім пахла ще тиждень після Нового року цими парфумами.

Востаннє, коли я була в Донецьку, теж був Новий рік — з 2014-го на 2015-й. Теж були друзі й були ці парфуми. Для мене це запах снігу, веселощів, урочистості, такого, донецького. Після Донецька я не дуже запам’ятовувала свої нові роки та дні народження. Це останній Новий рік у Донецьку, хоч він був сумним, бо вже була комендантська година, вже не було людей. Уже не було взагалі нічого, не було Донецька, яким я його пам’ятаю. Це було уже інше місто. 

Я відкриваю їх і завжди згадую донецьку зиму. У Донецьку завжди багато-багато снігу. У нас завжди закривали школи через це. У Києві жодного разу не було такої зими, як там. Навіть добре, що такі парфуми вже не випускають. Такий законсервований аромат дитинства. 

Аліса, нар. 1997 р.
Донецьк

Пара для лебедя

Це було влітку 2017 року. Одного дня я хотів поїхати на кар’єр покупатися, але дуже стріляли. Ми туди все ж ризикнули поїхати. Я побачив на воді одного лебедя. Ми спитали сторожа, де другий лебідь. Я знаю, що лебеді поодинці не живуть, вони помирають. Охоронець сказав, що його хтось застрелив. Ми плавали й намагалися лебедя погодувати, але він не плив до нас.

На уроках малювання ми вивчали птахів. Вчителька показала, як малювати птаха на прикладі папуги. А ми могли намалювати будь-яку пташку. Я вирішив намалювати цьому лебедю пару. І намалював лебедя на воді. 

Це перший лебідь, якого я намалював.

Костянтин, нар. 2008 р.
Авдіївка

Вболіваємо за Донбас

Цей шарфик у мене з’явився за рік до початку війни. Ми стали з хлопцем ходити часто на футбол на «Зорю». Його батько подарував нам два цих шарфика як уболівальникам «Зорі». Ми їх носили, коли ми ходили на футбол і просто як шарфики, вони завжди були з нами. Для мене це як нагадування про те, ким я була, ким я стала і через що довелося пройти заради цього. Тому що цей шарфик був зі мною весь час, коли я поїхала.

Я ніколи його не губила, ніде не залишала. Навіть коли ми збирали речі, ще в 2014 році, це було перше, що я поклала в сумку. Це була взагалі єдина тепла річ, яка була у нас в жовтні 2014 року в Одесі, де було вже досить холодно і гидко. Я його носила в Одесі як шарфик, тому що вибору особливо не було.

Іноді «Зоря» грала в Одесі, ми ходили. Навіть було таке, що грав «Шахтар» просто з «Динамо» в Одесі, але у нас не було шарфиків «Шахтаря», тому ми пішли з шарфиками «Зорі». Це для нас був як символ, що Донбас підтримує один одного і не важливо, за кого ми вболіваємо: за «Шахтар» чи «Зорю». Ми вболіваємо за Донбас.

Тетяна, нар. 1995 р.
Луганськ

Шеврон дружби

72-а бригада стояла у нас вісім місяців. Наближався час, коли вони мали мінятися. Спочатку в грудні, але потім запровадили воєнний стан, і вони лишилися ще на пару місяців.

Вони дуже добре з нами спілкувались. Завжди питали, як справи. Одного разу я йшла додому і дуже сильно кашляла. Один військовий — Валік його звали — спитав, чи я захворіла. Наступного дня він сказав, що відведе мене до лікаря. Лікар Лариса мене зустріла, обняла і дала таблетки. Сказала прийти ввечері, якщо краще не стане. У нас не вийшло: ввечері почали стріляти. Я була у своїй кімнаті, а мама сказала, що до мене прийшли. Лариса прийшла, знову мене послухала. Вона до мене почала приходити, і ми з нею дуже добре потоваришували. Потім її перевели на підвищення, і вона поїхала в інше місто. Але коли була можливість, вона завжди приїжджала і до мене заходила, шоколадку приносила.

А цей шеврон дали мене хлопці з її бригади. Там було кілька хлопців, з якими ми добре спілкувались, і вони мамі допомагали. Я додому прийшла, і мама сказала, що на посту стояв Богдан і пообіцяв, що ввечері прийдуть попрощатися. Я вийшла — там стояли Богдан і Рома. Вони сказали, щоб не забувала їх. І вони будуть писати. Один з них шеврон зняв, а потом і другий. Це було за дні три до того, як вони їхали. Але вони вирішили раніше попрощатися — раптом потім не встигнуть.

Дивлячись на шеврон, я згадую, що такі хлопці стояли. Він просто лежить у мене. Я думала на портфель пришити, щоб був. 

Діана, нар. 2004 р.
Зайцеве

Підтримайте нас

Підтримайте Музей воєнного дитинства