Ми трошки поспали, а потім мама нас прокидає, і ми пішли в коридор. Тато дивиться, куди летить ракета: «Наближається!», каже закрити двері, щоб якщо попаде до нас, то щоб скло не попало. Ярема закрив двері, і зразу тоді — бабах! Марко ридав: «Головне вижити! Головне вижити!». Коли ми спускалися в укриття, я бачила уламки, маленькі кусочки фарби, стіни, колоди, дошки. Марко тримався за руку з мамою. Тато був з візком, в якому був Мирчик. Я тримала сумку, в якій була кицька. А Ярема ніс Юрка.
Ми спочатку жили там, де впала ракета. А потім оце сталося. Я боялася тривог, але потім подумала: тут класне укриття. Після тої ночі я довго не могла спати, думала, що самотня. Але мама сказала, що я не самотня, і потім я якось почала нормально спати.
Дарія, нар. 2014
м. Львів