Українці вже чотири роки живуть у реальності повномасштабного вторгнення, яке наклалося на попереднє десятиліття війни. Для команди Музею воєнного дитинства ця реальність давно стала буденністю.
Станом на січень 2026 року колекція музею налічує понад 856 інтерв’ю та 1476 предметів — це найбільший архів історій дитинства під час російсько-української війни від 2014 року. Паралельно музей збирає історії людей, чиє дитинство зачепила Друга світова війна, вибудовуючи ширший історичний горизонт дитячого досвіду.
Музей документує, архівує, створює освітні програми та говорить про ці історії міжнародній аудиторії. Усі ці процеси відбуваються паралельно з повітряними тривогами, перебоями електроенергії та постійною невизначеністю.
Робота з воєнним досвідом, що не завершився
Один із головних викликів — робота з досвідом, який не має визначеного завершення. Музей документує історії, що відбуваються просто зараз.
Дослідники описують воєнне дитинство не як подію минулого, а як тривалий стан: частина дітей досі живе під обстрілами, інші — за кордоном і переживають тривогу за близьких. Документування триває тому, що триває життя.
Водночас діти часто применшують власний досвід, вважаючи, що «не пережили нічого важливого», тому команда працює не лише зі спогадами, а й із правом дітей на власну історію. Важливою частиною цієї роботи стає вміння не нашкодити і не ретравматизувати.
«Діти та підлітки заслуговують на простір говорити і про свої травми, і про свої радощі, не соромлячись бути щасливими. Вони заслуговують просто жити», — говорить менеджерка цифрових платформ Анна Курницька.
Позиція команди звучить принципово: дітей не можна перетворювати на символи чи метафори майбутнього.
Інституція в умовах постійної невизначеності
За чотири роки війни тимчасові рішення стали новою нормою. Команда розширилася, з’явилися нові ролі й операційні процедури.
Програмна директорка музею Світлана Осіпчук говорить про інституційне дорослішання: команда стала передбачуванішою для партнерів, а формалізація процесів допомогла підтримувати стабільність у нестабільних умовах.
«Продовжувати роботу в стані постійної невизначеності для мене також про щоденну підтримку і розуміння. Команда дає мені резерв, страховку, звідки можна зачерпнути ще сил і продовжувати, коли вже здається, що власних сил більше немає», — додає проєктна менеджерка музею Рената Чечель.
Для Оксани Карп’юк, операційної директорки та директорки з розвитку, цей період означає переосмислення ролі інституції: «Наше завдання — продовжувати робити звичне в ненормальних умовах. Ми йдемо за планом А, маємо плани B і C і готові переглядати їх залежно від обставин».
Війна стала постійним контекстом роботи. Команда говорить про довгу дистанцію, де невизначеність стала нормою і особливо важливими стали гнучкість, пріоритизація і турбота про себе.
Наполегливість як щоденна практика
У відповідях постійно звучить одна ідея — наполегливість.
Для Олександра Воронюка це «жити і тягнути, навіть коли не тягнеться». Для Андрія Боруті — мати надію на майбутнє. Оксана Карп’юк говорить про роботу «крок за кроком», покладаючись на команду і приймаючи адаптацію як норму для будь-якої роботи в Україні.
Менеджерка колекції Оксана Лепесієнко наголошує: архів, який формується під час війни, має говорити і зараз, і після неї.
Стійкість як щоденна практика
Підтримувати цю роботу неможливо без турботи про ментальне здоров’я. Команда говорить про терапію, спорт, час із близькими, звичку дозувати новини і щоденне рішення продовжувати працювати.
«Ми біжимо довгу дистанцію, де невизначеність стала константою», — підсумовує Оксана Карп’юк.
Попри втому й невизначеність, робота тримається на спільноті та вірі в майбутнє.
Війна триває.
Робота — теж.
