14 березня постраждав мій дідусь. Це падала ракета — осколок прям у живіт. Медикаментів не було. Дідуся повезли в роддом, який був у центрі міста. Йому зробили операцію, і він помер.
Були чутки, що хтось виїжджає з міста. Ніяких коридорів, були постійні обстріли від росіян. Ми змогли виїхати 16 березня на свій страх і ризик. Виїжджали через центр Маріуполя, де був драмтеатр. Я бачила людей, які просили допомоги, але ніхто не мог їх зібрати. Ми ніяк не могли допомогти людям. Були постійні обстріли. Ми чули вибухи, все бачили, літак літав. Це було жахливо.
Виїхали, слава Богу. Нашу колону не розстріляли. Усе нормально, ми живі.
Це ключі від моєї квартири. Я вирішила віддати цю річ, тому що квартири вже немає. Вони мені ніяку користь не принесуть. Це спогади. Спогади за моє місто, за будинок. Зараз то, що я тримаю, не має ніякого сенсу. Нічого нема.
Аміна, нар. 2008
м. Маріуполь, Донецька обл.