Авторка:
Вікторія Нестеренко
Коли мене запросили на роботу в Музей воєнного дитинства, я передусім думала про те, що я можу дати дітям та Музею. Багато років я працюю з сиротами, з дітьми, що пережили важкий життєвий досвід, з тими, хто втратив домівку через війну. Тож вмію емпатійно слухати, задавати тактовні питання, показувати, як бережно ми в Музеї ставимося до історії дитини та тієї речі, яку вона принесла в експозицію. Проте виявилось, що і діти, і Музей дали мені набагато більше – вони підготували мене до повномасштабного вторгнення. Тож на основі зібраних історій я хочу розказати, як діти реагують на війну і чому можуть дорослі в них навчитися.
Психіка дітей адаптується до воєнних подій набагато краще за дорослу
Одразу скажу, що психіка дітей адаптується до воєнних подій набагато краще за дорослу. Це ні в якому разі не означає, що для дитини є нормальним перебування під обстрілами, або що абсолютно всі діти швидко звикнуть до повітряних тривог, але так працює наше тіло, рятуючи маленьку людину від спектру емоцій, які вона ще не здатна повністю перетравити. Діти, що стикнулись з війною у віці до 14 років, часто описують свій досвід переїзду та евакуації як веселу пригоду, зосереджуючись у спогадах на нових місцях, що вони відвідали, нових знайомствах, повсякденних подіях. Часто вони не помічають матеріальних труднощів, які вирішували їх батьки, і тільки в старшому віці рефлексують про це. Під час ночівлі в метро у Харкові навесні 2022 року знайомий першокласник не звертав увагу на незручні умови, натомість пишався, що волонтери видають сніданок спочатку дітям і він, як справжній мисливець, приносить продукти своїй родині.
Часто підлітки не діляться з батьками своїми страхами й переживаннями
Підліткам набагато складніше. Вони вже добре розуміють «проблеми дорослого світу»: пошук житла на новому місці, втрата кар’єри або цінного майна. У спогадах вони часто розказують, що не ділились з батьками своїми страхами та переживаннями, тому що дорослим і так важко. З часом це призводить до емоційної закритості, віддаленості у стосунках з рідними людьми. Частина підлітків намагається ігнорувати негативний досвід. Дівчинка-підліток, що вже була змушена евакуюватись з рідного міста у 2014, а тепер покинула Харків у 2022, воліє не розказувати новим знайомим всю історію, а казати, що вона народилась у тому місті, де вони з батьками зараз.
Для маленьких дітей важливо виражати свої емоції у грі.
У перший день повномасштабного вторгнення я спостерігала, як діти гоцали бомбосховищем і гралися у війну, захищаючи один одного від уявного російського солдата. Справжні росіяни були за пару кварталів, але малих це, здавалось, не турбувало. Нещодавно дівчинка 8 років розказувала мені, як під час ракетного обстрілу вона не розгубилась і не злякалась, натомість її пес запанікував і дівчинка хоробро прикрила його від обстрілу. Неважливо, чи ця історія правдива; важливо, що в такій формі дитина бореться із безпорадністю, доводить собі, що вона сильна і навіть може захищати інших. Натомість, для підлітків важливими є власні обов’язки, ідеально – піклування про менших дітей. В одному з інтерв’ю дівчинка, згадуючи про події 2014 року в Краматорську, докладно описувала як дбала про сестру і її тривожний портфелик з іграшками, натомість відчуваючи себе дуже дорослою. Тож якщо ваша дитина (чи дитина в вашому оточенні) панікує, спробуйте втішати її через гру в піклування про іграшку, яку взяли з дому, або яку знайшли чи купили в новому місці проживання. У другому випадку іграшці теж можна придумати історію біженства.
Майже кожна дитина, що втратила рідну домівку, докладно розказувала, які зі своїх дитячих скарбів їй вдалося зберегти, а які були втрачені назавжди. З одного боку, дорослі навряд чи погодяться, що колекція наліпок вартує місця в тривожній валізці, з іншого боку – одяг можна знайти в гуманітарці в будь-якому місті, а от такі дрібнички бережуть нашу особистість. І, звичайно, фотографії, особливо це стосується друкованих, які неможливо потім відтворити.
Для дорослих так само важливо ділитися своєю історією
Всі згадані мною ситуації цілком підходять і для дорослих. Для нас так само важливо не ігнорувати свою історію, а ділитись з нею – давати інтерв’ю, брати участь в різних проєктах, відкриватись тим, кому ми довіряємо або навіть стороннім людям, якщо дозволяють обставини. Щоб заспокоїти себе, варто пробувати дбати про інших – неважливо, це такі ж самі дорослі, чи діти, чи ваші тваринки, чи хай навіть іграшка, з якою ви будете подумки розмовляти. Збираючі тривожну валізку, викиньте з голови практичність. Звичайно, варто прихопити з собою документи та гроші, та й тепла кофта не завадить. Але основне місце мають займати пам’ятні речі або ті, які для вас важливі. З ними ви відтворите відчуття дому будь-де, а це допоможе вашій особистості трошки стабілізуватись.
В останній день перед повномасштабним вторгненням, я брала інтерв’ю у дівчинки, яка з 2014 року не бачила свою маму, що залишилась на окупованій території. З того моменту я часто нагадую собі, що сумний кінець історії не обов’язково кінець, і поки ми боремось, є надія зустріти наших рідних і повернутись до тимчасово окупованих міст. Але щоб боротись, потрібні сили, в тому числі, моральні. Тож дбаємо про психологічний стан себе та оточуючих, і рухаємось до Перемоги!
