fbpx Skip to main content

Мистецтво пропонує безліч форматів говоріння про складний досвід. Воно не лише звертається до зовнішнього глядача, а й допомагає краще усвідомити і прожити травматичне минуле. Документальний театр – один з таких, що швидко реагує на зміни в суспільстві і здатен їх зафіксувати в моменті. Мистецтво відчуває потребу реагувати на колективну травму і втілювати її в творчість. До того ж, в театрі комунікація з глядачем відбувається напряму: ми бачимо на сцені людей, які самі про себе говорять, що створює нові можливості репрезентації дитячого досвіду для Музею. 

Основою роботи Музею воєнного дитинства є збір свідчення людей, чиє дитинство проходило під час війни. Звичним форматом репрезентації дитячого досвіду стали виставки, на яких дитячий досвід представлений опосередковано – через експозицію речей, які діти передали в архів музею, а також розказані ними історії. 

Вперше у 2024 році Музей створив «Озимі» – майстерню документального театру для підлітків, які через взаємодію один з одним змогли прожити на сцені та передати глядачеві різноманіття досвіди проживання російсько-української війни. Завдання цієї вистави – на півтори години помістити глядача у світ іншого, вирватися з власної рутини. 

Вистава – це лише фінальний продукт, якому передували два місяці спілкування, дослідження себе, інших та простору навколо та навчання практикам документального театру. Програму майстерні розробили режисери-ментори Пьотр Армяновський і Андрій Май. Вони й задавали тематичну рамку діалогів між учасниками, частина з яких лягли в основу вистави: від різних аспектів дорослішання до теми толерантності в суспільстві. Звісно, значна частина матеріалу не увійшла у фінальну виставу, але сам процес збору був важливим як для творення, так і для терапевтичного проживання власного складного досвіду.  

Підлітки під час репетиції        Пьотр Армяновськи з підлітками готуються до вистави   

Важливим було показати людей з різних регіонів України, різного віку (14 і 18 років – це досить різна оптика на життя) і в різних життєвих обставинах. Вистава ж була способом зібрати їх в одному місці і показати, як вони тонкими лініями перетинаються в нашому суспільстві.   

Роль режисера в цьому процесі – чути живі, дражливі для самих учасників теми і питання, якими вони живуть, і в свою чергу посилювати драматургію та поєднувати їх в єдину історію. Відчувати, де потрібно зробити паузу, а де потрібно говорити, посилити або навпаки зняти зайвий пафос. Для куратора проєкту Андрія Боруті і всієї команди музею було важливо, щоб вистава не викликала жалість до учасників, адже навіть в часи війни життя не складається лише з трагічного досвіду.

Актори вистави Озимі

Від розмов про спільне учасники приходили до розповідей про власний досвід – про втрату батьків, досвід переміщення через війну, життя в новому місці, часто у гірших умовах, аніж вдома, про булінг в іноземній школі через українське походження. Те, що хвилювало саме їх. Однак відповіді не були на поверхні – до них учасники приходили через різні практики взаємодії на сцені. 

              

Вони спостерігали за простором, в якому знаходилися, та за собою в ньому. Наприклад, одним із завдань було дослідити звук просторів, в яких підлітки почувалися комфортно. Усі спостереження щільно записували, на чому згодом будувалася драматургія твору. Так, наприклад, вистава починається і закінчується звуками Подолу, які записав Тимофій, один з учасників вистави. На цьому фоні він розповідає, як любить сидіти на лавочці на метро “Контрактова”, спостерігати за життям міста і згадувати різні історії, які траплялися з ним в житті.     

В виставі також були використані візуальні матеріали: малюнки інших учасників, створені під час занять в майстерні, а також фото з домашнього архіву. Інтегрувати зібрані аудіо- та відеоматеріали у виставу учасникам допомагала окрема команда фахівців. 

       

Вистава не закінчується грою акторів на сцені, себто наших учасників майстерні – вона продовжується обговоренням. Глядач має змогу розповісти про власний досвід, поділитися тим, що їм відгукнулося зі сцени. В один момент вистава зупинилася, світло перейшло на глядачів. Марічка, одна із героїнь вистави, підійшла до глядачів і запитала, що вони знають про Донецьк. Це знайшло відгук у глядачів, і вони почали ділитися своїми спогадами про рідне місто. У такий спосіб перегляд вистави стає більш персоналізованим і субʼєктивним для глядача. 

         

Також вистава продовжує діяти для учасників поза сценою. Ми чули відгуки їхніх близьких про те, як участь в майстерні впливала на них, як їх змінювала. В проєкті вони знаходять спільноту, в якій відчувають емпатію і розуміння, знаходять людей зі спільними інтересами і світосприйняттям. Це також допомагає їм краще соціалізуватися, що особливо важливо для тих, хто через війну був змушений покинути своє звичне середовище і друзів. 

У цьому й полягає терапевтична функція документального театру, який через проговорення з іншими учасниками та режисерами робить травму відрефлексованим досвідом. Вони самі зізначалися, що працювати зі своїми думками і спогадами непросто – це важка робота, але після неї стає значно легше. У цьому і полягає результат. Глядачі також відчувають це перетворення героя, і їм хочеться до нього приєднатися.  

Для непрофесійних акторів бути на сцені – це справжній виклик. Існувати в документальному театрі – означає постійно шукати нові питання і відповіді всередині себе, але й також бачити себе в спільноті, бути приєднаним та уважним до історії іншого. Нам було важливо, щоб ця надзвичайна робота акторів та акторок мала уважний і обережний супровід професійної команди кураторів та менторів.

Для музею це перший подібний досвід виходу за межі своєї традиційної методології. Повномасштабна війна ставить під питання усі наявні способи документування та меморіалізації нашого досвіду, змушує повсякчас переосмислювати спадок памʼяті. Хоч музей і тяжіє до класичного документування, ми тепер будемо сміливіше звертатися до мистецьких форм, адже вважаємо досвід «Озимих» надзвичайно успішним для нас як для організації.

Актори: Вероніка Головіна (Краматорськ), Дмітрій Губарєв (Краматорськ), Ніна Зінченко (Ромни), Олександра Корніюк (Київ), Тимофій Небиков (Нью-Йорк), Ірина Новосад (Луцьк), Ксенія Овсієнко (Чернігів), Марія Суровець (Нью-Йорк), Арина Урбанська (Київ), Тимофій Федосенко (Київ).

Команда проєкту:
Куратор: Андрій Борутя
Режисер і ментор: Андрій Май
Ментор: Пьотр Армяновські
Художниця: Софія Артюхіна
Композитор: Микита Герасимов
………….
Вистава «Озимі» здійснюється за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості Українни», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Діяльність Музею воєнного дитинства в Україні підтримує програмний офіс forumZFD в Україні.