Сьогодні питання збереження та осмислення мультимедійних архівів постає з новою гостротою — як в Україні, так і у світі. У фокусі уваги не лише процес цифровізації, а й саме поняття «медіаархів». Коли особистий цифровий архів стає повноцінним медіаархівом? Якої структури, каталогізації, систематичного опису — подібно до традиційних архівів — він потребує?
Водночас виникає низка викликів: як зберігати, систематизувати та інтерпретувати такі архіви? Яку роль у цьому можуть відігравати алгоритми та машинне навчання? Адже медіаархів — це не лише про носії чи технології. У широкому розумінні, медіа — це будь-який спосіб збереження та передавання інформації: від книжки до цифрового файлу, від людської пам’яті до хмарного сховища.
26 червня в Києві відбулася панельна дискусія «Як зберегти і відкрити майбутнє мультимедійних архівів», модератором якої став дослідник публічної історії Антон Лягуша. Участь у розмові взяли керівниця відділу збору й аналізу даних Архіву війни Ірина Павлюковська, креативна директорка Довженко-Центру Олена Гончарук та програмна директорка Музею воєнного дитинства Світлана Осіпчук.
Далі розповідаємо найцікавіше з розмови.
Архів як доказ і свідчення
Ірина Павлюковська розповіла про створення «Архіву війни» — проєкту, що виник у відповідь на повномасштабне вторгнення у 2022 році. За її словами, ідея зʼявилася тоді, коли стало зрозуміло: зберігати важливі свідчення війни за допомогою звичайних хмарних сховищ — ненадійно й небезпечно. Так почалося формування цифрової платформи, яка агрегує фото, відео та інші матеріали від журналістів, очевидців, правозахисників. У фокусі стоїть збереження метаданих та верифікованість.
«Ми знаємо, що ця війна — одна з найбільш задокументованих у світі. Наше завдання — зробити так, щоб ці матеріали можна було використати як докази у міжнародних судах», — пояснила Ірина.
Публічна історія й дитячий досвід
Світлана Осіпчук розповіла про досвід Музею воєнного дитинства, де архів формують на основі інтерв’ю з дітьми та підлітками, на дитинство яких вплинула чи впливає війна. Згодом ці матеріали часто стають частиною виставкових проєктів.
«Ефект від зберігання наступає майже одразу. Ми можемо задокументувати досвід — і вже наступного тижня він стане частиною виставки, яка допоможе говорити про проживання війни публічно», — зазначила Світлана.
Архіви між збереженням і інтерпретацією
Олена Гончарук описала специфіку роботи Довженко-Центру як фільмоархіву, що зберігає історію українського кіно. Вона наголосила, що чинне українське законодавство досі сприймає архів виключно як сховище, у той час як світова практика включає також інтерпретацію, дослідження та відкритість.
«Ми хочемо зробити Довженко-Центр відкритим архівом, метою якого є зробити колекцію доступною для якнайширшого кола дослідників», — сказала Олена.
Прозорість, етика й виклики
Під час обговорення прозвучало багато про проблеми етики: як працювати зі свідченнями, щоб не травмувати людей і не маніпулювати їхнім досвідом? Також обговорювали проблему фальсифікацій: як відрізняти достовірні цифрові архіви від сфабрикованих?
«Вигода від архівування, серед іншого, має бути на символічному рівні — визнання досвіду, його репрезентація у публічному просторі», — підкреслила Світлана Осіпчук, розповідаючи про методологію роботи з дітьми.
Чому архіви важливі?
Наприкінці розмови спікерки спробували дати відповідь на запитання, яке часто залишається поза фокусом професійних дискусій: навіщо зберігати архіви? Як пояснити їхню цінність людям, які не цікавляться темою від історії?
Разом із модератором Антоном Лягушею учасниці прийшли до кількох важливих висновків.
По-перше, архіви — це інструмент збереження памʼяті у часи, коли інформація щодня ризикує бути втраченою. Війна робить цю потребу особливо критичною: навіть одна втрата даних може означати втрату цілого фрагмента досвіду, який вже не відновити.
По-друге, кожна задокументована історія — це шанс не лише для особистого висловлювання, а й для колективного осмислення. Архів — це простір, у якому приватне може стати частиною публічного діалогу, допомогти іншому впізнати себе у певних досвідах.
По-третє, архіви не є «мертвими» сховищами. Вони набувають сенсу лише тоді, коли з ними працюють: читають, інтерпретують, розповідають далі. Саме ця «робота з історією» дозволяє архівам оживати і змінювати реальність — культурну, правову, соціальну.
І нарешті, важливою є емоційна та етична складова: збереження історій — це не лише про документи, а про повагу до людського досвіду. Це спосіб сказати: твоя історія важлива, вона має бути почута — як сьогодні, так і в майбутньому.
