Колективна монографія «Невимовне: історії українок про російське вторгнення та евакуацію до Німеччини» складається з інтерв’ю з людьми, які виїхали з України після 24 лютого 2022 року. Авторки книжки — Світлана Телуха, Аліна Понипаляк, Світлана Нижнікова та Євгенія Шишнікова. Інтерв’ю записували в містах Німеччини з квітня 2022 до червня 2023 року. Більшість оповідачок і оповідачів родом із Харкова, решта — з Маріуполя, Краматорська, Луганська, Ірпеня, Сіверськодонецька, Миколаєва, Сум та інших міст.
Один із розділів написала Світлана Телуха, дослідниця Музею воєнного дитинства. Він присвячений темі, про яку рідко питають: як люди дбали про себе в зоні бойових дій, коли звичні побутові дії стали складними або небезпечними. Розділ ґрунтується переважно на свідченнях жінок, але містить і кілька інтерв’ю з молодими чоловіками. Тож можна порівняти, про що говорять одні й другі.
Сон
Майже всі оповідачки починають із того, що зник нормальний сон. Олена з Харкова згадує, що в родині це сформулювали так: «Ми завжди казали: сон — це розкіш». Уперше після початку вторгнення вона переодяглася на ніч і лягла у звичайне ліжко лише 12 квітня, уже в Трускавці. До того родина спала в одязі на матрацах на підлозі.
Аліна провела кілька тижнів у підвалі на Північній Салтівці. Найдовше їй вдавалося поспати «ці дві години перед світанком… бо потім все знову починалося».
Чоловіки, з якими говорила дослідниця, розповідали, що після перших днів повернулися до звичного режиму. Роман пригадує, що «всі дуже втомлялися і йшли спати, незважаючи на вибухи до 7 години ранку».
Хто думав про воду і їжу
Світлана Телуха спирається на праці дослідниць усної історії Оксани Кісь та Ірини Коваль-Фучило. Вони показують, що спогади жінок і чоловіків різняться, бо суспільство покладає на них різні ролі та обов’язки.
В інтерв’ю це помітно в побутових деталях. Галина виїжджала з Харкова з дітьми. На питання про «жіночність» вона відповіла коротко: «Жіночність? Ніяк». Тоді, за її словами, «ти одразу починаєш інакше мислити, налаштовуєшся на виживання, і думки тільки про це»: щоб була їжа, як заряджати телефон, якщо завтра вимкнуть світло, де брати воду.
Людмила пояснює, чому в перші місяці не доглядала себе: «Чесно кажучи, було абсолютно байдуже, як ти виглядаєш, бо мало спали, мало їли». Цікавість до себе повернулася вже в Німеччині, у квітні.
Данило з Маріуполя розповідає, що все залежало від доступу до води. На початку облоги можна було «максимум помитися», поки «ще йшли дощі і сніг». Коли дощу не було цілий місяць, воду залишали тільки для готування й пиття.
Тіло під тривалим стресом
Оповідачки помічали, як стрес позначився на здоров’ї: погіршився стан шкіри, загострилися хвороби, з’явилася сивина. Тетяна розповідає, що до війни сиве волосся було тільки в неї, а потім «війна принесла сивину всім чотирьом моїм подругам», бо «це стрес, це нерви».
Повернути собі звичне
Водночас багато хто намагався зберегти звичні ритуали, навіть якщо це вимагало зусиль. Тетяна жила тоді в селі. Якщо випадало «15 хвилин спокою», вона обов’язково мила голову й сушила її феном.
Валентина на той час перебувала в окупованому селищі Вільча на Харківщині. Вона розповідає, як мила голову сімнадцятирічній доньці: чоловік вмикав генератор, воду гріли у відрі на газовому пальнику. Пральну машинку «Малютка» по черзі возили між чотирма будинками й прали, коли працював генератор.
Перукарню, до якої ходила Валентина, пошкодив обстріл, але перукарка далі працювала й запрошувала клієнток і клієнтів: «Приїжджайте, будемо стригтися». Світла й води там не було. Стригли за денного світла, а теплу воду в п’ятилітрових пляшках чоловік Валентини привіз на скутері від друзів.
Історична паралель
Авторка порівнює ці свідчення зі спогадами Надії Суровцевої — політв’язенки ГУЛАГу. В ув’язненні вона щодня робила зарядку, читала, вишивала, облаштовувала камеру і пояснювала це так: «Свій режим я протиставляла зовнішньому… Мені необхідно було зберегти тіло і душу».
