Тема дитинства і дорослішання в умовах війни вже давно стала окремим культурним топосом, який бере початок у фільмах ХХ століття. В сучасному українському кіно, що розповідає про події російсько-української війни з 2014 року, дедалі частіше в центрі оповіді опиняються саме діти та підлітки.
Про це говорили на панельна дискусія на тему «Документування життя дітей та підлітків у кіно» в межах виставки IMБALANCE у Довженко-Центрі. Модерував дискусію співкуратор виставки Андрій Борутя.
Участь саме цих спікерів не була випадковою, адже дискусія стала органічною частиною проєкту IMБALANCE. Вона дозволяє побачити перетини між документальним кіно, концепцією виставки та діяльністю Музею воєнного дитинства.
ДІТИ ТА ПІДЛІТКИ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ КІНО
Обрані до показу фільми також не випадкові. Наприклад, стрічка «Teen Angst» Інги Пилипчук є прикладом партисипативної практики, в якій підлітки стають співавторами процесу, — такий самий підхід, за словами модератора, активно використовується і в мистецьких проєктах самої виставки. Водночас, фільм «Уроки щастя» Олексія Єрошенка перегукується з новою роботою Катерини Горностай «Стрічка часу», яку нещодавно представили на фестивалі Docudays. А «Стоп-Земля» точно передає емоційний стан і внутрішні суперечності підліткового віку, які команда виставки прагнула передати в експозиції виставки. У такий спосіб подія створила міст між документальним кіно як медіумомта культурним контекстом, у якому формується досвід сучасної молоді.
«Дійсно, складається враження, що зараз існує певна тенденція до звернення до дитячих і підліткових голосів у кіно. Хоча на початку повномасштабного вторгнення, принаймні з німецької перспективи (я живу в Берліні й спостерігаю, який культурний продукт з України доходить туди), здавалося, що голоси дітей і підлітків майже не були представлені, — розповіла Інга. — Їхній досвід залишався в тіні. Тому, як на мене, це природний і логічний процес, що ми зараз поступово приходимо до необхідності надавати дітям і підліткам слово, бачити світ з їхньої перспективи, фіксувати те, що відбувається у їхньому житті».
Режисерка стрічки «Teen Angst» Інга Пилипчук. Фото: Руслан Сингаєвський
Натомість у Катерини Горностай мотивацією знімати фільми на цю тематику є любов до роботи з підлітками, а фільм «Стоп-Земля» виріс із документальної лабораторії, яку вона проводила разом з іншими освітніми ініціативами.
«Знаєте, коли люди кажуть: «Ой, підлітки такі складні», — мені здається навпаки: вони класні. Я люблю з ними працювати, люблю сприймати їх серйозно — це мій принцип», — додала вона.
Режисерка має біологічну освіту, тому часто спирається на ці знання у своєму розумінні людської поведінки та емоцій. Вона усвідомлює наскільки складними є гормональні зміни у підлітковому віці й описує цей стан як «біохімічний коктейль».
З відстані часу, за її словами, стає зрозумілим: навіть якщо в підлітковому віці зовні все виглядало добре, це не скасовує того, наскільки цей період є складним внутрішньо: «Власне, саме ця мотивація й підштовхнула мене до написання сценарію «Стоп-Земля». Головна ідея історії — це внутрішній світ молодої людини, світ, який сам по собі дуже турбулентний. Навіть якщо в тебе чудові батьки, хороші друзі, все гаразд у школі й ти живеш у більш-менш толерантному середовищі, все одно підлітковий вік складний».
Режисерка стрічки «Стоп-Земля» Катерина Горностай. Фото: Руслан Сингаєвський
У свою чергу, Олексій Єрошенко переконаний, що відображення дитячого та підліткового досвіду життя під час війни — це не лише спосіб зафіксувати теперішнє, а й спроба зазирнути в майбутнє. Адже йдеться не тільки про те, що юні переживають сьогодні, а й про те, як ці події сформують усе їхнє подальше життя. Для нього робота з молоддю — це спосіб поставити важливе запитання: яким буде завтра?
Зокрема, особистий досвід режисера глибоко пов’язаний із цією темою: останній рік школи та початок університетського навчання припали на карантин і згодом — на повномасштабне вторгнення. Тепер йому цікаво спостерігати за тим, як ці виклики переживають сучасні підлітки, аби краще зрозуміти й співпережити їхній досвід.
«Для мене це також філософське питання про війну й про її наслідки. Ця тема досі дуже близька, бо я сам ще зовсім недалеко відійшов від цього стану — від підліткового переходу. Я дуже добре розумію момент самоусвідомлення, коли ставиш собі питання: «Я вже дорослий чи ще підліток?» І робота з молоддю дуже допомагає не втрачати це відчуття, підтримувати зв’язок із ним. Це насправді приємно й важливо», — поділився Олексій.
Режисер стрічки «Уроки щастя» Олексій Єрошенко. Фото: Руслан Сингаєвський
РЕЖИСЕРСЬКА ЕТИКА У ДОКУМЕНТАЛЬНОМУ КІНО
Андрій також також порушив тему взаємозв’язку етики та професіоналізму в роботі документаліста, зокрема в контексті зйомок за участі дітей та підлітків. Він звернув увагу на кадри з нового документального фільму Катерини Горностай «Стрічка часу» та стрічку режисера Олексія Єрошенка «Уроки щастя», де великі плани облич та групові сцени створюють сильний емоційний зв’язок із глядачем. Водночас виникає ризик, що така емпатія може відволікти увагу від більш глибоких сенсів, які режисер(ка) вкладає у твір. Він попросив поділитися — не лише з позиції митця, а й відповідального учасника комунікації — якими є внутрішні правила, установки або обмеження, що дозволяють зберегти баланс між емоційною залученістю й повагою до автономії дитячого досвіду.
Модератор дискусії та співкуратор виставки IMБALANCE Андрій Борутя. Фото: Руслан Сингаєвський
На думку Катерини Горностай, часто проблема полягає радше у жалісливості, яку іноді нав’язують глядачу. Вона наголошує на суттєвій різниці між жалістю та співчуттям і звертає увагу на те, як режисер, створюючи жалісливий образ дитини, фактично транслює власну авторську думку, що здатна повністю перекрити суб’єктність самої дитини.
«Я думала про те, як цього уникати, бо ж різні форми кіно по-різному працюють зі своїми героями. У «Стрічці часу» — це мозаїчний портрет, і ми ніби бачимо дуже багато різних облич, але при цьому кожну історію ми спостерігаємо зовні. Виникає певна дистанція з кожною історією. Але коли ти монтуєш таке кіно й обираєш крупні плани дітей, які беруть участь у цих подіях — це вже питання до глядача, що саме він відчуває. Мені просто хотілося подивитися їм в обличчя — тут і зараз, у цих ситуаціях. Ніяких сенсів згори я не хотіла нашаровувати», — розповіла вона.
Олексій має досвід у журналістиці, де аудіовізуальний контент базується на фактах, однак тепер, працюючи з документальним кіно, усвідомлює, що це не зовсім «правда» у прямому сенсі слова. Режисер створює образ події, явища чи людини, і саме на ньому лежить відповідальність за те, як цей образ подається.
Він зазначив: «Як і казала Катерина, не варто вдаватися до крайнощів: до надмірної жертовності чи до надмірної героїзації. Це дві крайні позиції, у які режисери часом впадають. Я намагаюся залишатися ближче до ґрунту й не маніпулювати героями».
З іншого боку, у фільмі «Teen Angst» Інги Пилипчук було використано інший підхід — партисипативний. Вона розповіла, що для проєкту оголосили відкритий кастинг — отримали понад 20 заявок від різних молодих людей віком від 10 до 20 років із різних регіонів України, та тих, хто перебуває у Німеччині. Відбір учасниць базувався на їхній мотивації — оцінювалися цікавість ідей та переконливість їхніх слів. При цьому не мало значення, чи мали кандидати досвід у кіно чи були повними новачками.
«Ми навмисно намагалися зібрати дуже різну групу. Хтось не мав жодного уявлення про кіно, а хтось уже пройшов п’ять лабораторій. Метою було саме експериментувати. І для мене цей проєкт — про суб’єктність, про передачу контролю над зображенням у руки самих учасниць. Усі візуальні матеріали були зроблені дівчатами самостійно або за допомогою людей поруч — вони самі знімали, або передавали телефон хлопцям, мамам, тим, хто був поруч у моменті», — поділилася Інга.
Подія у Довженко-Центрі стала не лише майданчиком для перегляду фільмів і творчого діалогу, а й глибоким розмислом про те, як українське документальне кіно працює з темами дитинства, підліткового досвіду та війни. У центрі дискусії опинилося питання не лише репрезентації, а й етичної відповідальності: як не знецінити голос дитини, не перетворити героїв на зручні образи, а дати їм простір бути собою. Учасники поділилися власними думкам про суб’єктність, про передачу контролю над зображенням, про баланс між професійною позицією митця і повагою до героя. Зокрема, вони розповіли про особисті мотивації, підходи й виклики, з якими стикаються під час зйомок — від партисипативних практик до спроб уникнути емоційних маніпуляцій.
Кожен із фільмів, презентованих у межах події, по-своєму окреслив межу між реальністю та її художнім втіленням, продемонструвавши різноманіття форм та підходів. І хоча герої фільмів — діти й підлітки — це водночас і найвразливіші, і найсильніші фігури у цьому наративі, саме через їхню присутність глядач отримує шанс побачити більш щиру картину сьогодення.
З панельної дискусії «Документування життя дітей та підлітків у кіно». Фото: Руслан Сингаєвський
Ця подія підтвердила актуальність розмови про те, як культура фіксує досвід поколінь, що дорослішають у часи невизначеності. А також — наскільки важливо сьогодні говорити не тільки про те, що ми бачимо на екрані, а й про те, як ми це бачимо і навіщо.
